Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

Тож Надійка довго тихенько плакала у своїй кімнаті за улюбленою втраченою іграшкою, як за померлим. Уявляла свого нещасного ведмедика, якого вона більше ніколи-ніколи не побачить, не обніме, не поцілує; відчувала себе зрадницею, бо не змогла відстояти свого любого Томасика.

Та найбільше Надійку вразило те, що цей єдиний мамин подарунок виявився зовсім не маминим. Не вона вибирала іграшку, не вона купувала. Можливо, саме це відкриття трохи і пригнітило дитячий біль від першої значної втрати.

Але з того обману в житті маленької Надійки щось нібито надломилося, змінилося безповоротно. Звідкись з’явилася думка: «А може, мама мене не любить?» Вона повсякчас відчувала саме бабусину любов: Наталя Олександрівна, чим могла і як могла, балувала свою єдину онучечку, постійно говорила, яка вона гарненька, розумна і талановита дівчинка. Вранці бабуся приходила до її ліжечка і лагідно будила свою сонярочку-сонечко; обережно розчісувала та заплітала їй кіски; навчала застібати ґудзики та зав’язувати такі неслухняні шнурки; читала казочки і про принцес, і про звіряток; згодом показала букви і навчила читати. Завжди бабуся була поряд: коли, бувало, насниться страшний сон, то саме вона першою прибігала до переляканої Надійки; саме вона, бабуня, сиділа ночами, коли дівчинка хворіла і в неї довго трималась висока температура.

А мама… А мами ніби не було в цій квартирі, вона жила десь там, у собі, переймалась своїми глибинними переживаннями, упивалася стражданнями, високою тугою від свого понівеченого назавжди життя.

Коли Надійка чула, як скриплять кухонні двері, бо їх щільно зачиняють, то вже знала, що бабуся знову буде потайки говорити з мамою, і про неї теж, вмовляти більше уваги, якщо вже не любові, приділяти Надійці – «воно ж таке хороше дитя, воно ж не винувате, що у Ларочки не склалося особисте життя».

І справді, це вона вже чує не вперше:

– Ларочко, дитинонько моя, я ж бачу, як тобі важко, ти ж як струна натягнена, ось-ось порвешся. Не можна з таким серцем жити, та ще до кого – до своєї ж дитини. Вона ж не винувата. А в тебе все ще налагодиться, ось побачиш! Ти ж у мене така красива, така гарна…

– Ти ще скажи, така добра мати, – Ларисин голос переходить у шепіт, та Надійка з її музикальним слухом все одно почує: – Мамо, я не можу, не можу її любити.

Після цих маминих слів Надійка навшпиньки відходить від дверей і вихором мчить до себе у кімнату. Страшно чути таке. Від мами. А може, вона просто щось недочула? Ну буває ж так, що й музикальний слух підводить! Але все одно – подалі від дверей, бо ще страшніше почути більше.

А на кухні далі шепочуться, гадаючи, що цим задавленим звуком убережуть свою дитину від непотрібних слів.

– Мамо, ти знаєш, як мені тяжко її бачити кожного дня, розмовляти з нею. Вона ж весь час мені нагадує те, що я хочу вже давно забути, викреслити зі своєї пам’яті. А вона мені не дає, бо схожа на нього, як дві краплі води. А ти знаєш, як це важко – бачити у Наді оті знайомі риси, від яких я здригаюсь кожного разу. Бо я ж ненавиджу його, отож, мабуть, і її. Господи, чому все так вийшло? За що мені така «радість»? Інші он цілий вік вимолюють собі дітей, а мені вона не потрібна!

Наталя Олександрівна перелякано замахала руками, а тоді ще й навіщось затулила вуха:

– Не кажи так, Ларочко, – гріх великий. Вона ж дитина безневинна, змирись, пересиль себе! Вона ж он яка золота дівчинка…

– Мамо, досить! Перестань! Пересилити? Змиритись? Та я тільки й те роблю, що змиряюсь та пересилюю себе. Ти подивись на мене: я ж ніби молода ще, а в мене таке відчуття, що я стара бабця, що все скінчилось, так і не розпочавшись…

Наталя Олександрівна знову скрушно захитала головою:

– Ларо, Ларо! Чого ж ти так грішиш? Чим ти нещасна? Ти убога, чи ти каліка, чи хвора? Наговорюєш на своє життя! Ти живеш не гірше за інших. Що в тебе скінчилось? Обпеклася один раз – тепер будеш обережніша, мудріша будеш. А як ти хотіла? Жити – і шишаків не набивати? Так не буває, доню. Та якби всі отак руки опускали? Не бачила ти ще смаленого вовка!

Лариса розпалювалася все дужче і дужче, давно з шепоту перейшла на повний голос, що раз у раз зривався ображено:

– Ой, мамо! Що мені до інших? Ти кажеш, не гірше? А для чого мені гірше? Я краще хочу! Я хочу жити, а не гибіти отут! Ти бачила Ольгу Павленкову? Приїхала до матері недавно. Ти бачила, як вона зодягнена, на власній машині, столична краля! У ресторан запросила, так на ціни не дивилася – їй все одно, скільки там намальовано: чи десять, чи сто… А я, коли я останнього разу з дівчатами на каву ходила?! Бо все ті гроші, бо їх треба он кому, бо скажуть же: лиха мати в тебе, Надієчко, не купує тобі нічого. А Ольга… А в неї тільки чоловік, дітей ще немає. Каже: «Я ще не нажилася, щоб дітей уже собі на шию саджати».