Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

Марк, звісно ж, попросив її зіграти на роялі:

– Тільки грай щось доступне для мого розуміння – простого смертного. Бо ти не дивись на те, що моя маман – заслужений е-е… хто ти там у нас в училищі, яке в тебе звання, бо я забув? Коротше, до музики я нездатний. Нездара – так колись сказала моя люба матінка…

– Марку, що ти таке говориш? Як би я могла сказати про тебе таке?

– Люби, Боже, правду. Було, було. Сказала колись спересердя, коли намагалася зробити з мене Гілельса. А не вийшло!

– От іще, Марк згадав таке. Але це правда: мій син, на жаль, зовсім не музикальний. Марк наш у свого тата вдався – тому слон на вухо, а Маркові, може, й два слони відразу наступили. Та доволі балачок! Ларочко, грай, моя дитино! Зроби нам ласку.

Лариса підійшла до рояля, відчула, що вся тремтить. І ноги підкошуються, а руки, що перед цим тримали гарячу чашку, стали враз чогось холодними. Це він… Він її бентежить. А їй же відчайдушно хочеться сподобатись йому в тій музиці, зіграти йому так, щоб він відчув: вона теж незвичайна, вона талановита, вона не така, як усі! Хочеться приворожити його саме своїм відображенням звуків. А він почує цей поклик і зуміє віднайти оте її непідробне через музику. Чомусь Лариса була переконана в тому, що Марк здатен оцінити її гру, навіть незважаючи на давнішні злочини двох слонів.

Гортала поволі ноти, подовгу розглядаючи чи не кожну сторінку. Зупинилась на ноктюрні Шопена. Руки досі не розігрілись. Дивно. На шкільних академках, а згодом і на екзаменах в училищі вона ніколи не тремтіла, як інші легкодухи. Вона завжди вміла опановувати себе: впевнено виходила на сцену, зручно сідала на стілець, помах рук – і… ніби потрапляла у якийсь інший, ніби із задзеркалля, світ, де тільки вона і злагоджені звуки, що народжуються з-під її пальців. Отямлювалася вже тоді, коли чула оплески.

А зараз – що це таке? Та з першими акордами поволі опанувала себе, її рисунок твору ставав усе впевненішим, глибшим, емоційнішим.

Після останніх згасаючих звуків Марк підхопився, підійшов до неї:

– Ви чудово грали! Ви талановита дівчина! І красива, – пошепки додав він.

– Дякую. А чого ж на «ви»? Ми ж, здається, на «ти»? – так само пошепки запитала Лариса, і обоє щиро від цього засміялись.

– То я від хвилювання і глибокої поваги до вашого таланту перейшов на «ви», – уже звичним голосом промовив Марк. – Мамо, ти не дурно їси свій хліб, і оте звання заслуженого… е-е (кого там?) тобі дали не випадково.

– От Марк! Завжди він вдає, ніби не пам’ятає заслуг своєї матері… Жартівник!

Вони тоді ще довго пили чай, їли столичний уславлений торт, привезений дбайливим Марком. Лариса навіть (із благословення Варвари Тимофіївни) пропустила ненависну теорію музики. Було вже пізно, і Марк пішов проводжати Ларису.

Зимове споночіле місто приготувало їм справжню казку: кружляв лапатий лагідний сніжок, так красиво пританцьовуючи біля ліхтарів, легкий морозець музикально порипував під ногами. Все ніби як і завжди, бачена вже скільки разів знайома картина, а Ларисі місто здавалося незвично, навіть по-святковому, ошатним, що ніяк не хотіло відпускати її від себе до теплого дому. Чи, може, це магія цього хлопця? Вони розмовляли й розмовляли, про будь-які речі, незвичні й буденні. Їй було цікаво все, про що він говорив. Чути його голос – таке задоволення!

У розмові Марк випадково доторкнувся її руки. Ларису немов струмом пронизало, стало так добре, так солодко від цього простого, ніби дружнього жесту. Захотілося сховати свої уже промерзлі руки у його великих долонях. Але вона ніколи не дозволила б собі наважитися на таке зухвальство – не годиться дівчині робити перший крок.

Довго підіймалася сходами свого будинку, усміхалася сама собі, не хотілося йти додому, ділитися ні з ким не хотілося отим потаємним, що трапилося сьогодні з нею, хоча у неї ж, мабуть, на обличчі зараз усе написано величезними сяйливими буквами. Вона подумала: те, що сталося з нею, – її сокровенна таємниця, яку потрібно зберегти, втаїти від усіх, щоб не зурочив хто навмисно чи мимоволі, щоб не розпалася вона від необережного слова. І поки навіть мамі не буде нічого розказувати. Звісно, що колись їй розповість про Марка, але не сьогодні.

А нині…

А нині Ларисі хотілося побути наодинці з собою, зі своїми такими плутаними думками, і згадати все: його глибокі очі, високу фігуру, міцні руки, його неперевершену жартівливу манеру говорити. І отой жаркий доторк… Хочеться згадувати знову й знову…