Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Мені як завжди, ти ж знаєш, – почула я знайомий чоловічий голос і помітила того викладача.

– Ти сьогодні раніше, – сказав йому Рома, а я здивувалася, що вони знайомі.

– Перша пара у тих жахливих дітей, – відповів чоловік. – Знову читатиму їм лекцію, а вони дивитимуться на мене великими очима, удаючи, що розуміють.

– Ну так звільнися й піди геть із того університету.

– Не можу, ти ж знаєш. – Він дістав гаманця й поклав на стіл стогривневу купюру. Потім узяв каву й усміхнувся барменові. – Без решти! Легкої тобі роботи, а я потім ще зайду!

Чоловік вийшов із кав’ярні, а я ще довго дивилася йому вслід. Дивно, але виглядав він зовсім не так, як усі викладачі. Звичайні джинси, чорний гольф, шкіряна куртка. Ніяких сорочки чи піджака. Надто зухвало, нахабно, брутально, але він і був таким. Тепер я знала, що ця робота йому геть не до вподоби. То, може, мені пощастить і він скоро звільниться?

Того разу я прийшла на пару вчасно, тож сіла за одну з останніх парт. Не хотілося здаватися однією з тих відмінників, які сідають за перші парти лише для того, щоб хитати головами та вдавати, що все розуміють, а ще щоб їхні обличчя запам’ятав викладач. Згодом в аудиторію зайшла Ярина з якоюсь дівчиною. Вона усміхнулася мені й сіла поруч. Це мене навіть здивувало, адже я зовсім не хотіла заводити друзів. Колись подруга зрадила мені саме тоді, коли я найбільше потребувала її підтримки, тож мені не хотілося знову розчаровуватися.

– Привіт! – радісно привіталася дівчина, а я лише кивнула їй.

– Ярино, чому ми сіли сюди? – запитала та, інша дівчинка з невдало пофарбованим світлим волоссям. – Ти ж знаєш, що зараз лекція у Ковальчука, а він же такий красивий.

– А сьогодні ми сидітимемо тут. Досить уже на нього витріщатися. Нам і так нічого не світить, бо ми його студентки, – серйозно мовила Ярина.

Я сиділа осторонь і не розуміла, про що вони говорять.

– Слухай, мені здається чи він тобі дійсно подобається? – запитала та блондинка, а Ярина вмить зашарілася. Навіть її тональний крем і пудра не змогли приховати той рум’янець.

– Не верзи дурниць! – сказала вона й подивилася на мене. – У тебе як справи?

– Чудово. – Я силувано усміхнулася й помітила, що шум в аудиторії різко змінився суцільною тишею, було чутно лише голосний грюкіт дверима.

– Добрий день! – Знову той глибокий голос із приємною хрипотою, який можна було б записати на диктофон і слухати вечорами. – Ох, вас сьогодні значно більше!

Я глянула на Ярину – вона зацікавлено дивилася на нього. Її погляд здавався дещо замріяним. Я повернула голову в бік викладача й зрозуміла, що він мене помітив.

– Дуже радий, що деякі студенти все ж вирішили навчатися, а не байдикувати. Хоча вже й минуло більше місяця.

Це він так на мене натякнув? Мабуть, адже просто тієї миті його погляд був спрямований саме в мій бік.

– Як звати цього викладача? – тихо запитала я в Ярини.

– Остап Сергійович. Він просто неймовірний.

– Ну а для вас у мене є чудова новина. – Він широко усміхнувся, але з якимось прихованим сарказмом. – Знаю, вам вона сподобається так само, як і мені. Любі мої друзі, наш курс продовжили на цілий рік! Тож ми з вами будемо бачитися дуже часто. Ну то як, ви раді?

Більшість дівчат, напевно, зраділи, але тільки не я. Геть не уявляла, як стерпіти його стільки часу. Добре, що хоч цього семестру у нас залік, а там, може, і його замінять на когось більш адекватного.

– Так, я бачу, як ви зраділи, – сказав викладач і зняв свою куртку.

Він повісив її на спинку стільця, а сам зупинився біля першої парти та сперся на неї. Деякі дівчата вражено ахнули. Тепер я розуміла, чому вони сиділи за першими партами, – аж ніяк не через цікаву лекцію. Їх вабив той гарний суб’єкт.

– У деканаті вирішили розбити наш предмет на дві частини. Тобто цей семестр буде присвячено лише психології особистості, а наступний – соціуму. Наприкінці грудня вас чекатиме залік, а вже в червні буде письмово-усний іспит. Я просто обожнюю розмовляти зі студентами. – Він широко усміхнувся та склав руки на грудях. – Записуйте, тема нашої сьогоднішньої лекції – «Ціннісно-мотиваційна сфера особистості». Отже, у кожного з нас є певні потреби, цілі та мрії, але нічого неможливо досягнути просто так. Завжди потрібно багато працювати. Та дуже часто людина втрачає бажання чи натхнення. Із творчою особистістю таке стається частіше. У такому разі потрібен певний мотиваційний поштовх, щось таке, що спонукало б цю людину працювати ще більше, краще й у підсумку отримати все омріяне. За різних потреб – різні мотиви. Мотивів може бути не один і не два, а багато. Усі вони формують одну велику стійку мотиваційну сферу. Одні мотиви можуть бути домінантними, доволі стійкими, власне формуючи цю сферу. Як ви гадаєте, мотив – це лише складова нашої діяльності чи щось геть інше? Можливо, навіть важливий компонент чогось?