Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

Я уважно слухала викладача й насправді була вражена. Те, як просто він розповідав, змушувало відкинути всі думки та просто слухати, щоб не проґавити жодного слова. Якась дівчина вирішила похизуватися своїми знаннями й почала активно відповідати на його запитання. Щоправда, мало вірилося, що вона щось у тому тямить. Потім Остап Сергійович накреслив на дошці піраміду потреб за Маслоу. Він усе роз’яснював, а студенти уважно слухали. Я вперше помітила, що ніхто не дивився в телефон. Винятковий рівень професіоналізму викладача, ще й такого молодого. Скільки йому? Я швидко похитала головою, бо чомусь почала думати геть не про те, про що треба було.

Пара пролетіла як мить, і я дійсно почувалася інакше. Якось легше… Ця мотиваційна тема дала мені якийсь дивний поштовх. Може, я даремно гублю себе?

Наступним було семінарське заняття з політичної психології, яке вів той же викладач, що і минулого разу. Він знову всю пару проговорив, а оцінки поставив лише тим, хто сказав кілька слів. Так, рівень нашої освіти зростає. Шкода тільки, що не в той бік.

– Ідеш із нами на каву? – запитала мене Ярина після семінарського заняття. Виявилося, що ми з нею ще й в одній групі.

– Ні, дякую, – сказала я й узяла свою сумочку.

– Ну гаразд, – тихо мовила вона й пішла собі з Оленою – дівчиною, з якою вони завжди були разом.

Напевно, дівчата дружили ще з першого курсу, але я не збиралася заводити друзів. Не хотіла з кимось зблизитися, а потім утратити його. І неважливо як – через жахливу трагедію чи просту зраду. Розчарування – це завжди боляче.

Я прямувала до деканату, щоб уладнати одну цікаву справу. Згадавши, що предмет «Психологія особистості та соціуму» уже був у мене раніше, я вирішила дізнатися, чи не переставлять мені оцінку. Як-не-як, я вже пройшла цей курс, тому не бачила сенсу вивчати його знову. Хоча цей викладач і подавав інформацію дуже змістовно. У деканаті, як завжди, усі були дуже «відповідальними» і такими справами займатися не хотіли. Тож мені дали зрозуміти: таке питання варто вирішувати з викладачем.

Я тяжко видихнула й підійшла до дошки оголошень, щоб перевірити, де пара в того викладача. Здавалося, на цьому факультеті він викладав лише у нас. Краєм ока я помітила, що схожий на нього чоловік прямував до виходу, і швидко побігла слідом.

– Остапе Сергійовичу! – гукнула я, і він різко зупинився.

Чоловік повернувся в мій бік, і я підійшла до нього. Він довго вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись упізнати. Я ж не могла й слова мовити.

– Невже вирішили поцікавитися, як будете відпрацьовувати пропуски? – запитав він, і його губи розтягнулися в ледь помітній усмішці.

– Насправді я хочу у вас дещо запитати, – сказала я.

Він махнув мені рукою, щоб ішла з ним довгим коридором. Мені не залишалося нічого іншого, як послухати його, тому я закрокувала слідом.

– Я пройшла цей курс раніше в іншого викладача й уже маю оцінку.

– Ох, то я тепер буду до вас ще більш прискіпливим. – Він усміхнувся ще ширше, проте мені було не до веселощів.

– Я хочу запитати, чи не могли б ви переставити мені оцінку? Я ж уже пройшла цей курс, тому не бачу сенсу…

– Сенс є завжди, – різко перервав він і зупинився.

Усю його легкість раптово змінили серйозність і якийсь холод. Дивно, як він змінився за мить. Чоловік подивився на мене своїми темними очима, і я чомусь напружилася.

– Я не впевнений, що попередній викладач подавав інформацію краще за мене, – мовив Остап Сергійович, і я здивувалася такій самовпевненості. – Донедавна я теж був студентом, і у мене теж викладав Микола Іванович. Тож я знаю, як він виставляє бали. Сумніваюся у ваших блискучих знаннях. Мушу поцікавитися: який бал стоїть у вашій заліковій книжці?

– П’ять, – відповіла я, уважно поглянувши на нього.

– І ви хочете, щоб я ось так просто переставив вам п’ятірку? – Він підняв одну брову й усміхнувся. – Напевно, ви не помітили, але я не з таких викладачів. Зустрінемось у четвер на парі, Білецька.

Чоловік просто розвернувся й пішов. Я оторопіло витріщилася йому вслід. От же ж! Захотілося викричати йому все, але я стрималася, міцно стиснувши зуби. Нічого, я покажу йому, що щось усе ж знаю й заслуговую на п’ятірку.

Вихідні промайнули, як завжди. Спочатку я роздивлялася фотографії. Наринули спогади, я не витримала й укотре заплакала. Як же залежить свідомість від реальності! Спогади були надто болісними, а усвідомлення, що жодна моя мрія не здійсниться, ще більше гнітило.