Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

Університет допомагав хоча б ненадовго про це забути. Щодня я йшла туди з надією, що колись щось зміниться, але поверталася додому в розпачі. Сподівалася, що моє життя заграє новими барвами, але біль чомусь постійно нагадував про себе. Мені хотілося щось змінити, але через невідомість, у якій перебувала, просто не знала, з чого почати.

У четвер я вийшла з дому раніше, адже за розкладом першою була пара в Ковальчука, а отже, не варто було запізнюватися.

Дорогою забігла в кав’ярню й подивилася на годинник. До першої пари залишалося ще пів години.

– Доброго ранку! – усміхнувся до мене Рома. – Вам як завжди?

– Доброго ранку! – Я поглянула на нього, а потім на дошку, де було написано назви різних кавових напоїв. – А знаєте, сьогодні я хочу щось інше.

– Гм, чудово. – Хлопець виглядав дещо здивованим. – Що саме?

– Щось подібне, але зовсім інше. Щоб без кавової гіркоти, лише з приємним посмаком, і щоб солодко, гаразд?

– Гаразд, тоді я приготую для вас каву за таємним рецептом. – Він підморгнув мені, а я лише кивнула у відповідь і сіла за один зі столиків.

Уже за декілька хвилин хлопець приніс мені напій, і я задоволено усміхнулася, зробивши ковток. Було дійсно смачно, легко, солодко. Так, як я й хотіла. Без гіркоти, якої без того вистачає в цій реальності. В кав’ярні було доволі людно, але всі брали каву переважно із собою. Я, напевно, теж так зробила б, але той викладач не дозволяв пити напої під час пари. Дивно, адже законодавство такої заборони не передбачало.

– Як же чудово, що ви вирішили дослухатися моєї поради, – почула я над головою голос Остапа Сергійовича.

– Цікаво, якої саме? У вас їх завжди дуже багато! – роздратовано відповіла я й закотила очі.

– Знаєш, а ти цікава, – мовив він, і мене аж перекосило від цього його «ти».

– А ти мене дратуєш, – сказала я й помітила подив на його обличчі, хоч він і намагався його приховати. Так, це було геть неввічливо з мого боку, але ж ми були не в університеті. – Просто зараз ти забираєш не лише мій вільний простір, а й час. Мій суворий викладач не дозволяє запізнитися ні на хвилину.

– Не боїшся, що я відіграюся на парі? – Чоловік поглянув на мене з якимось викликом.

– А мені є чого боятися?

– Побачиш. – Він поклав руки на стіл і навис наді мною. У ніс одразу ж ударив надто терпкий аромат його парфумів. – Щось мені підказує, що ти далеко не така, якою намагаєшся здаватися.

– Та невже? І звідки такі висновки? – Я подивилася йому в очі. – Такий професіонал, що зрозумів мене за дві розмови? Гм, я вражена!

Я різко підвелася зі стільця й підійшла до бару, щоб заплатити за каву, намагаючись не помічати пильний погляд Остапа Сергійовича.

– Тепер будете готувати мені лише таку каву, – усміхнулась я до Роми й поклала ще чайових. – Гарного дня!

Чомусь я була дуже задоволена собою. Нарешті не промовчала, а відповіла йому те, що думала. Можливо, це було нахабно та зневажливо, бо він усе ж таки викладач, але мені нарешті стало краще. Він викликав у мене спектр таких різних емоцій, що я почувалася живою. Та Остап Сергійович усе ж вирішив відігратися. Сказав, щоб я висвітлила одне з семінарських питань, якого я не підготувала. Йому було байдуже, бо він усе одно наказав ставати за трибуну. Мені довелося розповідати про піраміду потреб за Маслоу. Спочатку було просто, бо сама тема не така вже й складна. Проте коли мова зайшла про соціальні потреби, то відчула сльози в очах і клубок у горлі.

– Друзі й сім’я – одна з важливих людських потреб. Усі ми потребуємо простого спілкування, хочемо відчувати підтримку, любов, – ледве змогла вимовити я. – Наступна – потреба в повазі…

– Зачекайте, – урвав мене викладач. – Ви не розкрили нам тему сім’ї та дружби.

– Ну, там же все просто. – Я спробувала уникнути цієї розмови.

– Добре, от скажіть мені, – він надто пильно подивився на мене, – чи важлива вам думка ваших близьких? Чи хочеться вам розповідати їм про свої проблеми, ділитися з ними таємницями? Чи, може, ви гадаєте, що людині це все не так і потрібно і що взагалі самотність – теж непогано?

– Я вважаю, що людині потрібно відчувати підтримку, тому спілкування – дуже важлива потреба, – відповіла я, прагнучи перейти до іншої теми.

– Які у вас взаємини з батьками? – запитав він. Мене ніби вдарили.

– Вибачте? – Я здивовано подивилася на нього. – Яке це має значення?

– Наприклад, щоб краще зрозуміти цю тему.

– Я і так добре її розумію, тому це ваше запитання недоречне, – роздратовано заперечила я. Викладач кивнув, наче дістав відповідь на якесь своє запитання.