Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

Я повернулася у свою кімнату та знайшла ту візитку. Розвернула її й помітила номер телефону, адресу, сайт. І, звісно, те, що написав викладач. Уперше за цей рік я витягнула ноутбук і ввімкнула його. Серце стиснулося, адже я знала, що там наша заставка – світлина, яку ми колись зробили на березі моря. Намагалася не зважати на неї, тому, швидко натиснувши на значок Google, почала чекати. Уже за декілька хвилин я опинилася на сайті Ковальчука й переглядала його. Там не було жодних пояснень чи уточнень, лише графік і програма. Тренінги відбувалися двічі на тиждень, щосереди та щонеділі, о шостій годині вечора. Я дуже сумнівалася, що варто йти туди, тому просто закрила ноутбук і лягла на ліжко.

Намагалася заснути, але думки вкотре тортували. Не знаю, коли саме, але я таки заснула. Зранку йти на пари геть не хотілося, але ж того дня мала бути лекція в Ковальчука, тому варто було піти. Тиждень промайнув непомітно. Здавалося, лише вчора сиділа на його парі, а тепер знову мусила слухати цього розумника. Сподівалася, що він забуде про свою пропозицію, адже я вперто вирішила не йти на ті його тренінги.

Мій одяг досі валявся у ванні мокрою купою. Я швидко його розвісила й почала збиратися. Дуже довго не знаходила нічого чорного, але це й не дивно – колись я ненавиділа цей колір. Олег, навпаки, любив його. Я ж віддавала перевагу ніжним кольорам і просто обожнювала блакитний. Єдина чорна річ, яка в мене була, – сукня з довгими рукавами. Добре хоч, що вона була нижче колін, – мені ніколи не подобалися короткі речі. Як завжди, навела стрілки, нафарбувала губи яскраво-червоним, бо тільки так почувалася впевненіше.

Було прохолодно, ще й дощ лив, збираючись у калюжі. Із самого ранку мені було зле, починався нежить. Напевно, учорашній холодний душ допоміг мені не лише зібратися з думками, але й захворіти. Пречудово! Я забігла в кав’ярню, складаючи парасолю. Із подивом помітила за стійкою бару якусь дівчину.

– Доброго ранку! – Вона широко усміхнулася до мене, а я лише кивнула у відповідь.

– Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала, яку каву готував мені Рома.

– Тут чи з собою? – Дівчина почала щось вводити в комп’ютер.

– Тут, – відповіла я й сіла за якийсь столик.

Скоро моя кава була готова. Я почала пити й поринула в роздуми. У кав’ярню заходили веселі та щасливі люди, навіть лютий дощ не псував їхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Ці постійні докори на долю… Напевно, я ніколи їх не позбудуся. Вони вічно краятимуть мені серце й полонитимуть розум.

– Біля вас вільно? – почула я приємний чоловічий голос і підняла голову. Помітивши, що це Рома, ледь усміхнулася, але й здивувалася.

– Так, – тихо відповіла я, а хлопець сів зі своєю кавою навпроти.

Він виглядав зовсім інакше, а ще я чомусь була рада його бачити.

– Не зміг оминути це місце, бо знав, що ти будеш тут. – Хлопець усміхнувся до мене. – Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми перейдемо на «ти».

– Та ні, не заперечуватиму. Насправді, я здивувалася, коли не побачила тебе на барі, – сказала я й легенько усміхнулася до нього.

– Ну, я ж не працюватиму тут завжди. У нас позмінно. Один тиждень працюю я, один – Катя, – він кивнув у бік дівчини.

– Просто тоді, коли я ходила сюди раніше, ти був щодня, – сказала я, бо й справді пам’ятала про це.

– Я працював тоді по буднях, відпочивав у вихідні, але торік ми вирішили виходити так.

– Гм, зрозуміло.

– А ти студентка? – Він пильно поглянув на мене.

– Так. Навчаюся на психологічному факультеті.

– У мене там друг викладає. Можливо, ти навіть знаєш його.

– Сумніваюся, – збрехала я й відвела погляд. – У нас же багато викладачів.

– Ну, цього ти точно запам’ятала б.

– Невже такий особливий? – Я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що він говорить про того Ковальчука.

– Він рятівник. – Рома замислився й подивився у вікно. – Допомагає тим, хто вже нічого не хоче в цьому житті.

– А хіба є такі люди? – Я поглянула на свою обручку й утомлено зітхнула. – Мені час іти.

– Почекай! – Хлопець різко схопив мене за руку. – Як тебе звати?

– Марта, – ледь чутно вимовила я, відчуваючи приємне тепло його руки.

– Тобі личить. – Він усміхнувся по-справжньому, щиро, а потім підвівся. – Не хочеш прогулятися зі мною містом?

– В-вибач. – Я висмикнула свою руку й пішла з кав’ярні.

Усе було якось дивно. Рома здавався хорошим хлопцем, але я не могла. Хіба нормально заводити стосунки з іншим, якщо в серці назавжди один-єдиний? Так, він безмежно далеко, але ця обручка нагадує мені його сині очі. Це ніби клятва, що я ніколи його не зраджу.