Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Так, втрату дуже складно пережити, – почав говорити Остап, а мене так налякала ця історія, що захотілося сісти біля цього чоловіка та щиро поспівчувати йому. – Усі ми звикаємо до чогось чи до когось, але рано чи пізно щось змінюється. Із цим складно змиритися, але ще складніше це відпустити. Цей курс ми присвятимо саме другій частині. Зробимо все, щоб ти нарешті відпустив цю втрату. Аріно, переходимо до тебе.

– Ох, мені вже набридло розповідати одне й те саме, – сказала та сама дівчина, яку я зустріла біля під’їзду.

– Не дури! – засміявся Остап. – Ти любиш говорити про себе, тому ми чекаємо на твою історію.

– Ти ж уже чув її стільки разів.

– Звісно, бо це вже шостий твій курс. Ми обоє знаємо, що він тобі навіть непотрібен.

– Потрібен, потрібен, – тихо сказала вона та зручно вмостилася на стільці. – Мене звати Аріна, але я люблю, коли кажуть просто Ріна. Мої батьки завжди надто опікувалися мною, а я не витримала їхнього контролю й утекла до великого міста. Вісім років тому я вступила сюди до університету та старанно навчалася. Майже не спілкувалася з хлопцями, але одного разу подруга змусила піти з нею в бар. Там я познайомилася з ним. Він був якимось особливим, таким поганим – і тому дуже привабливим. Місцевий рок-музикант, від якого пищали в захваті всі дівчата. Я чимось йому сподобалась, і ми почали зустрічатися. Під його впливом я дуже змінилася. Не тільки зовні. Ми жили одним днем, не думаючи про майбутнє. Алкоголь, наркотики, незахищений секс, і як наслідок – СНІД. Досі не знаю, як саме заразилася, але виявилося, що в нього він теж був. Я вже стільки часу живу з цією хворобою, але лише три роки тому вирішила зізнатися батькам. Вони не прийняли мене. Сказали, що їм соромно за таку доньку. Тож єдине, що мені залишалося, – блукати вулицями з надією, що хтось мене врятує.

– Якщо порівняти ту мить, коли Аріна прийшла сюди вперше, і те, як вона розповідає про це зараз, то можу запевнити: вона остаточно прийняла свою хворобу, – сказав Остап Сергійович, а я уважно слухала й проймалася співчуттям до цих людей.

Невже справді є люди, ще більш нещасні за мене?

– Ну, от ми й познайомилися з історіями наших старих друзів. Тепер перейдімо до нових. Попрошу вас одним реченням описати свою ситуацію, щоб я міг зрозуміти вашу проблему. Давайте підряд. – Він подивився на хлопця без ноги. – Тарасе?

– Торік я пішов добровольцем на війну, але склалося так, що я залишився без ноги й без своєї нареченої. Вона просто кинула мене, бо їй непотрібен чоловік-каліка, – сказав хлопець, а я відчула пекучий біль у серці. Так жахливо, коли страждають геть невинні люди.

– Гаразд, я зрозумів. – Остап кивнув і записав щось у свій блокнот. – Максе, тепер слухаємо тебе.

– Я виріс у дитячому будинку, а в підлітковому віці зв’язався з поганою компанією. Уже сім років я страждаю від наркозалежності, але мені справді хочеться змінитися.

– Ти нині приймаєш наркотичні речовини? – запитав Остап і подивився на ще зовсім юного хлопця.

– Уже місяць тримаюся, і я більше не хочу повертатися до такого способу життя.

– А тепер ти, Марто. – Чоловік пильно подивився на мене, і я занервувала. – Розкажи нам, що в тебе сталося?

Я відчула, як затремтіли мої руки, бо зовсім не була певна, що готова розповісти свою історію. Але ж ці люди поділилися. Вони такі ж зломлені, як і я.

– Рік і чотири місяці тому, – почала я та глибоко вдихнула, – у жахливій автокатастрофі загинули мої батьки й наречений. Три найдорожчі мені людини в один день.

Я це зробила, поділилася з іншими своєю трагедією. Та чи стане мені легше? Чи зможу я знову жити?..

Я зустрілася поглядом з Остапом і помітила, що він надто уважно дивиться на мене. Від цього мені стало ніяково, але всередині з’явилася дивна легкість, якої я раніше не відчувала. Страшенно незручно, коли всі ці люди дивляться на тебе з величезним бажанням дізнатися більше про твою історію.

– Зрозуміло, – просто сказав Остап і щось записав у своєму блокноті. – На наступному занятті обговоримо якісь приємні спогади з вашого життя, а потім поступово будемо добиратися до основної проблеми. У нас тут є один такий чудовий вечірній ритуал. Ріна зараз приготує всім чай, щоб ви могли просто поспілкуватися. Це необов’язково, за вашим бажанням.

– Ти теж будеш? – запитала у нього дівчина.

– Ні, у мене ще є деякі справи. – Остап усміхнувся їй і рвучко підвівся зі стільця.

Аріна підійшла до якогось столу й почала готувати чай. Я повільно підвелася.