Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

Тренінг вплинув на мене неоднозначно. З одного боку, я зрозуміла, що не тільки в мене є проблеми, але з іншого – мене чомусь так розлютили слова тієї дівчини.

Я повернулася додому саме тієї миті, коли тітка Люда пила чай.

– Привіт. – Вона усміхнулася до мене. – Приготувати тобі чай? Чи, може, каву або капучино? Ти ж любиш.

– Вистачило мені на сьогодні чаю, – буркнула я й сіла на табуретку.

– Щось сталося? – запитала тітка й уважно подивилася на мене.

– Та ні, просто… – почала я.

– Тебе хтось дуже розлютив, – договорила вона, а я лише кивнула. – Та це ж навіть дуже добре.

– Чому? – Я трохи насупилася.

– Ти нарешті сердишся не на себе, а на когось іншого. Змогла відчути якісь інші емоції, тож, може, тобі вдасться прийняти свою долю та все відпустити.

– Як? Тобі може здаватися, що це легко, але хіба я можу ось так просто все забути?

– Я не кажу, що ти маєш забути. Просто хочу, щоб ти усвідомила, що варто жити. Я ніколи не тиснула на тебе, бо не хотіла, щоб ти ще більше засмучувалася. Але гадаю, тобі потрібна допомога. – Тітка поглянула на мене й дістала телефон. – Я вирішила, що тобі варто знову ходити на сеанси до Галини Миколаївни.

– Ох, ця жінка мені не подобається, – категорично заперечила я й похитала головою.

– Тоді зараз знайдемо іншого психотерапевта, – мовила тітка й узялася комусь телефонувати.

– У мене вже є, – швидко сказала я. Тітка відклала телефон і здивовано подивилася на мене. – Я сьогодні була на першому занятті в одного психолога.

– Марто, чому ти мені не сказала? – Її погляд був здивованим. – Я б дізналася через свої зв’язки, який він, той твій психотерапевт.

– У цьому нема сенсу, адже мені сподобалося. Він справді добрий професіонал, – запевнила я й усміхнулась тітці. – Можливо, він допоможе мені, а якщо ні, то я все одно спробую жити далі.

– Це чудова новина, Марто. – Вона широко усміхнулася до мене, а потім усе ж увімкнула чайник. – Зараз приготую тобі чаю, не відмовляйся. Посидимо з тобою.

– Гаразд, я тільки переодягнуся, – погодилась я та підвелася з табуретки. – І знаєш, думаю, що у вівторок у мене буде вільний час, тож ми зможемо кудись сходити.

– Якщо це твій психолог так на тебе подіяв, то варто йому подякувати, – засміялася тітка, і навіть я не змогла стримати легкої усмішки.

Ми розмовляли весь вечір. Тітка Люда працювала старшою медсестрою в лікарні, тож багато що знала про медицину. А ще вона допомогла зробити так, щоб ніхто не здогадався про одну з найжахливіших моїх помилок. Тітка завжди знайомила мене з різними психотерапевтами, і я пройшла вже не один сеанс. Навіть пігулки пила й антидепресанти. Деколи вони допомагали, але іноді ще більше пригнічували, доводячи, що я слабка.

Уже два тижні я ходила до університету й із кожним днем дедалі більше звикала до цієї рутини. Мені подобалося сидіти на парах чи просто прогулюватися містом, спостерігаючи за людьми. Чому я стільки часу сиділа в чотирьох стінах? Напевно, закритися від усього світу було моєю найбільшою помилкою.

Сьогодні, укотре оплачуючи каву, я вперше збагнула, що живу на тітчині гроші. Звісно, мені залишилися кошти від батьків, але ні я, ні вона не використовували їх. Та якщо подумати, то я жодного разу нічого не купила додому, навіть звичайних продуктів. Уперше за цей рік я відчула сором і замислилася над тим, що варто піти кудись працювати.

Минуло вже п’ятнадцять хвилин від початку лекції, а викладачка все ще не з’явилася. В аудиторії всі гомоніли, а дехто вже збирався йти, бо всі знали: якщо викладач запізнився на п’ятнадцять хвилин, студенти мають право піти геть. Напевно, це все ж було вигадкою самих студентів. Щодо мене, то на першому та другому курсах я теж, як і всі, інколи тікала чи прогулювала пари.

– Ну, і чого ми сидимо? – запитала Олена в Ярини, яка знову сіла біля мене.

– Чекай! Мені тут один рівень треба пройти, – буркнула дівчина, щось клацаючи в телефоні.

– Пропоную взагалі не йти на пари, – сказала Олена. Я сиділа мовчки, спостерігаючи за ними. – Краще підемо щось поїмо.

– Лише перша лекція, а ти вже зголодніла? – Ярина здивовано глянула на подругу.

– Не встигла сьогодні поснідати. Від якоїсь смачненької піци я не відмовилася б, – Олена надягнула пальто й нетерпляче поглянула на подругу. – Ну то що, йдемо?

– Ура! Пройшла! – радісно крикнула Ярина. – Два дні намагалася пройти цей рівень. І так, ми точно сьогодні прогулюємо пари. Марто, ти з нами?

– Я? – перепитала я здивовано.