Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

Я витягнула обручку з коробки та знову замилувалася маленьким камінчиком. Мені завжди подобалися такі прості й мінімалістичні речі.

Легенько усміхнулася крізь сльози й надягла обручку на палець правої руки. Так, можливо, це дивно і хтось подумає, що я збожеволіла, але обручка на пальці створювала відчуття, ніби Олег поруч зі мною.

Я надягла чорне пальто та взула черевики на підборах. Усе виглядало надто агресивно й зухвало, але тепер я буду лише такою. Цей образ стане першою сторінкою мого нового життя. Ніколи більше не буде так, як раніше.

Я йшла містом, слухаючи, як підбори цокають по бруківці, і розглядаючи місцеву архітектуру. Понад рік не виходила на вулицю, хіба що на кладовище, а тепер, вдихнувши свіжого повітря, шкодую про це.

Факультет психології розташувався в самому центрі, тож людей було дуже багато. Ніколи не любила шуму, а тепер і геть відвикла від нього. Обійнявши себе руками, я озиралася навсібіч, згадуючи, як колись радісно ходила цими вуличками. Шкода, що доля інколи буває такою жорстокою та руйнує всі мрії.

Я помітила вивіску кав’ярні, і в роті відразу ж з’явився присмак мого улюбленого горіхово-карамельного лате. Як же скучила за ним. Трохи вагаючись, зупинилася біля дверей, але потім усе ж відчинила їх і зайшла. Нічого не змінилося, анічогісінько. Я відчула дивну ностальгію, а потім помітила за барною стійкою хлопця, який працював тут, скільки пам’ятаю цю кав’ярню. Він завжди усміхався до мене й інколи промовляв цікаві фрази, які я ніколи не сприймала як флірт. Цікаво, він ще пам’ятає мене? Навряд чи, адже минув уже понад рік. Колись я приходила сюди щодня. Можливо, знову приходитиму.

– Доброго ранку! – привітався до мене хлопець і широко усміхнувся. – Не можу повірити, що це ви! Як же довго вас не було.

– Дивно, що ви мене пам’ятаєте. – Я розгублено подивилася в його зелені очі.

– Вам як завжди? – Хлопець з очікуванням глянув на мене, а я лише кивнула.

Забравши свою каву й залишивши чайові, я вийшла з цієї кав’ярні з якимось дивним відчуттям. Хлопець попрощався зі мною й побажав удалого дня, а я дійсно була здивована, що він досі пам’ятає мене. Та ще й не забув, що я п’ю лише це лате.

Я поглянула на екран телефона й усвідомила, що вже запізнилася на першу пару. Оскільки я зовсім не цікавилася розкладом, довелося піти до дошки оголошень. Сесію за третій курс я склала на «відмінно», тому змогла поновитися вже на четвертий. Знайшла на дошці розклад своєї групи й дізналася, що перша пара – семінарське заняття з психології особистості й соціуму. Схоже, щось змінили, бо цей предмет уже був на третьому курсі. Тоді викладав приємний немолодий дядечко, який дуже полюбляв поговорити, тож на парах ми лише те й робили, що слухали його розповіді. Кожне семінарське заняття завершувалося невеликою самостійною роботою, яку всі дружно списували з Інтернету, а викладач удавав, що не помічає цього. Колись мені це не дуже подобалося, але тепер я не відмовилася б іще раз усе це пережити. Викладачеві я подобалася, бо інколи розмовляла з ним на парі. А ще, наскільки я пам’ятала, цю пару можна прогулювати, отже, він не скаже, що вже місяць, відколи почалося навчання, а я щойно з’явилася.

Я неквапом попрямувала до вже знайомої аудиторії. Біля дверей чомусь стало надто бентежно. Напевно, я задовго була асоціальною. Ковтнула трохи кави, ледь чутно постукала й зайшла. Як же я здивувалася, побачивши за викладацьким столом не того старого дядечка, а якогось молодого чоловіка. Він оглянув мене і неприємно усміхнувся.

– Добрий день, – тихо сказала я й уже зібралася сісти на одне з вільних місць.

– Може, ви аудиторією помилилися? – почула я його грубуватий, але з приємною хрипотою голос. – Щось я не помічав вас раніше ні на лекціях, ні на практичних заняттях.

– Не помилилася, – відповіла я, ступивши ще крок.

– І яке ж ваше прізвище? – запитав він і подивився в журнал.

– Білецька.

– Білецька… Білецька… – Він знайшов моє прізвище в журналі й невдоволено похитав головою. – Шість пропусків! Ви ще жодного разу не були на парі. А якби прийшли на першу лекцію, то знали б, що я не дозволяю запізнюватися на заняття більш ніж на десять хвилин, хіба що ви заздалегідь мене повідомите. І ще у мене є особливе правило: на мої пари з кавою не приходять.

Я здивовано й навіть розлючено подивилася на нього. Молодий чоловік, а поводиться як пенсіонер. Скільки йому? Напевно, це вперше я так прискіпливо розглядала чоловіка. Надто темні очі й чорне, неохайно зачесане волосся, легка щетина, виразні вилиці та пряма лінія щелепи. Мені не подобалися такі люди, як він. Засуджують інших, не знаючи їхніх проблем. Так, я дійсно втратила багато часу, але ж мені було непросто. Ледве змусила себе прийти сюди, а тепер не мала жодного бажання тут сидіти.