Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Ну і нащо було вас брати, якщо ви навіть не можете допомогти мені вибрати? – дорікнула Ярина.

– Я ж кажу, щоб ти взяла те, зелене, – сказала я, а Олена похитала головою. – Воно дуже пасує до твого темного волосся. Ну й Оленка зі мною погоджується.

– Вона просто вже хоче їсти. – Ярина важко видихнула та знову подивилася на себе в дзеркало. – А мені так подобається ця червона.

– Тоді бери її.

– Не знаю.

– Все! Бери червону й пішли. – Оленка підвелася й узяла свою маленьку сумочку. – Я вже скоро тут помру з голоду.

– Ой, не перебільшуй.

Ярина все ж узяла червону сукню, але потім, коли ми сиділи в кафе, постійно говорила, що варто було взяти іншу. Як не намагалися ми переконати її в протилежному, вона й слухати не хотіла.

З дівчатами я провела майже весь вільний час, і якби випадково не глянула на годинник, то забула б про тренінг. Я швидко зібралася й попрощалася з подругами, адже мала лише п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися того будинку. Приблизно стільки часу й треба було, але я дуже втомилася весь день ходити на підборах, тому трішки запізнилася. Та схоже, що не лише я була непунктуальною, бо біля під’їзду помітила Остапа.

– Запізнюєшся, Марто, – сказав він, коли я підійшла до нього. Як завжди, без привітання.

– І тобі привіт, – відповіла я та примружила очі. – Ти теж запізнюєшся.

– У мене була вагома причина. Я радий, що ти все ж вирішила прийти. – Він усміхнувся й відчинив двері під’їзду, пропускаючи мене. – Проходь.

– А ми сьогодні знову будемо щось розповідати чи, може, ти розкажеш свою історію? – запитала я, коли ми підіймалися сходами.

– Доки ти ходитимеш на ці тренінги, я не розкажу, – відповів він. Я насупилася й різко розвернулася до нього.

– Тобто?

– Ти – моя студентка. – Він уважно глянув на мене, але я помітила легку усмішку. – Звідки я можу бути певен, що ти не розкажеш про мою проблему всьому університету?

– По-перше, я майже ні з ким не спілкуюся, а по-друге…

– Що по-друге? – Під його проникливим поглядом мені завжди було ніяково, а зараз, у цьому темному під’їзді, ще більше.

– Можна я писатиму в тебе дипломну? – раптом запитала я, хоча й сама не очікувала такого.

– Ого, здивувала ти мене. – Чоловік засміявся, хоча я говорила серйозно. – Ходімо, бо вже далеко за шосту.

– Ну то що? – перепитала я, але він просто пройшов повз мене й відчинив двері.

Остап махнув рукою, щоб я пройшла всередину, так і не відповівши. Не варто було цього говорити. Звісно, він не погодиться. Але ж він і не відмовився.

– Ти знаєш, що минуло вже десять хвилин, відколи почалося заняття? – без сорому запитала Аріна в Остапа, а помітивши мене, узагалі зробила здивований вираз обличчя. – О, і принцеса тут з’явилася. Чесно кажучи, зовсім не очікувала знову тебе побачити.

– Я теж дуже рада твоїй компанії, – із сарказмом відповіла я й повісила своє пальто на вішак.

– Ріно, не хвилюйся через моє запізнення, – звернувся до неї Остап. – Ти ж знаєш, я маю й інші справи. Отже, сьогодні доведеться трішки вас затримати. Добровільно, звісно ж.

– Або обійтися без чаю, – сказала Аріна, й Остап засміявся.

– Ну, ти без чаю точно не обійдешся. Сьогодні наше заняття присвячене гарним спогадам. Це може бути якась приємна миттєвість із дитинства чи навіть учорашнього дня. Отож, почнемо ми знову з Катерини, а наприкінці всього заняття я поділюся з вами найщасливішою миттєвістю з власного життя.

Усі по черзі розповідали свої історії, а я намагалася згадати мить, про яку можна було б розповісти. Можливо, мені дуже пощастило, адже я не могла виокремити щось одне. Проте ще більше мене цікавила історія Остапа. Здавалося, що так само, як він бачить наскрізь мою зломлену душу, я бачу його. Можливо, сьогодні мені відкриється невеличка частинка його життя. Та лякало одне: тепер він дуже мене цікавив.

– Марто, а що ти нам розкажеш? – раптом запитав Остап і подивився на мене. Я знітилася й опустила очі, бо зовсім не очікувала цього. Думала, що буду останньою, як і минулого разу.

– У мене насправді багато добрих і приємних спогадів, вирізнити щось одне дуже складно, – почала я, але всі подивилися на мене пильно й з очікуванням, змусивши напружитися. Я глибоко вдихнула й поринула у спогади. – Це був чудовий теплий травневий день. Я прокинулась у неймовірному настрої, адже саме тоді мені виповнилося вісімнадцять. Так давно мріяла стати повнолітньою, бо завжди здавалося, що в такому віці відкриються нові можливості. Ти вже не дитина й маєш цілковите право не залежати ні від кого. Дивним чином мене протягом усього дня не привітала жодна людина. Навіть батьки уникали мене, удаючи, що зайняті якимись буденними справами. У той час я лише декілька тижнів зустрічалася з Олегом, але ще трохи сумнівалася в щирості його почуттів. Так само, як і батьки, він не привітав мене й навіть не зателефонував. Усі подруги та знайомі вперто мене ігнорували. А останньою краплиною стало те, що мама ввечері послала мене в магазин із величезним списком продуктів, які я мала купити. Там було стільки всього, що я засіла в тому магазині десь на годину. Пакети були повними, нести їх було важко. На вулиці вже стало холодніше, а я вийшла лише у футболці. Сумно, прикро, темно. Мій гарний настрій просто розчинився в повітрі. Чесно, я думала, що це найгірший день народження в моєму житті. Та коли я повернулася додому, ще в коридорі почула якийсь шум, а у вітальні на мене чекав сюрприз: усі друзі, близькі, рідні, Олег зібралися, щоб привітати мене. Це було так неочікувано та приємно, але спочатку я вдала, що ображена. Як це так, вони змусили мене весь день нервувати! – Я тихо засміялася, згадавши ту мить. – А потім було ще багато подарунків, торт і веселощі. Дуже люблю свій вісімнадцятий день народження.