Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Який гарний у тебе спогад, – сказав Остап, і я помітила на його обличчі усмішку. – Сподіваюся, що колись ми почуємо й інші такі твої історії. Аріно, можливо, ти цього разу розкажеш нам якийсь інший свій добрий спогад?

– Ну, в мене не дуже багато таких чудових історій, як у принцеси. – Вона поглянула на мене, примруживши очі. Не розумію, чому вона так недолюблювала мене. – Мій єдиний і поки що найприємніший спогад – це коли хрещений батько подарував мені ляльку, про яку я давно мріяла. Мені тоді було лише сім, і я нічого не хотіла так, як її. Батьки, на жаль, не мали грошей. Вони дали зрозуміти, що я не отримаю ляльки. Хрещений батько дуже любив мене й часто приходив у гості. Одного разу він і з’явився з цією лялькою. Я дивилася на нього великими очима й не могла повірити, що це та сама іграшка, про яку я так мріяла. Наступного дня він виїхав на зустрічну смугу… Один удар – на смерть. Це остання річ, подарована ним, та останній добрий спогад у моєму житті.

– Ти щоразу розповідаєш цю історію, – мовив Остап. Ріна кивнула та зручніше вмостилася в кріслі.

– А мені цікаво, що розкажеш ти. – Вона усміхнулася до нього й підняла одну брову. – Думаю, теж те саме, що й завжди.

– Так, Аріно, твоя правда. – Він злегка всміхнувся кутиками губ і обвів нас усіх пильним поглядом. – У нас із тобою лише по одному чудовому спогаду. Хоча я впевнений, якщо копнути глибше в нашу свідомість, ми точно згадаємо значно більше приємних миттєвостей. А тепер я поділюся своєю коротенькою історією. Одного дня моє життя цілковито змінилося. Мені було дванадцять. Я сидів на сходах, дивлячись, як хлопці грають у футбол. Ніколи не любив цього заняття, тому й відмовлявся завжди. Я дивився й думав, що застряг у цьому місці ще на шість років, а тоді вперше зрозумів, що геть не знаю, що робитиму, коли мені буде вісімнадцять. І раптом підбігає мій добрий друг і каже, що випадково підслухав, ніби по мене приїхали батьки. Я одразу ж сказав, що це неправда, що цього не може бути, адже я вже дорослий, а таких не всиновлюють. Я був певен, що він щось наплутав, бо, звісно, вони скоріше візьмуть маленьку дитину, ніж підлітка з непростим характером. Та виявилося, що помилився я, а ці люди все ж прийшли по мене. Отак одного чудового дня у мене з’явилася прекрасна сім’я, якій я завдячую всім. Тож саме цей день я назвав би найкращим у своєму житті. Минуло вже сімнадцять років із того часу, а я так і не запитав, чому вони вибрали хлопчика-підлітка, а не маленьку дитину. – Він закрив свій блокнот і підвівся зі стільця.

Я розуміла, що це далеко не вся історія, але було цікаво. Не могла второпати, чому мені так хотілося дізнатися про Остапа більше.

– А зараз усі будемо пити чай! – сказала Аріна та швидко підвелася. – Остапе, ти сьогодні з нами?

– Ненадовго. – Він усміхнувся їй і навіть пішов допомагати.

Мені не дуже кортіло залишатися на цей їхній вечірній ритуал, особливо якщо згадати, що минулого разу Аріна чогось учепилася в мене й почала моралізувати. Напевно, за шість пройдених курсів уже прирівнює себе до психолога. Схоже, вона не здогадується, що для цього треба мати диплом.

– Принцесо, а ти не хочеш нам допомогти? – запитала вона. Я роздратовано видихнула й закотила очі. Чому вона так мене називає?

– Звісно, а що маю робити? – Я підійшла до них, бо справді не розуміла, як троє людей можуть разом готувати чай.

– Ось, візьми кухлики й насип туди цього трав’яного чаю, а потім не забудь налити окріпчик. – Вона глянула на мене, примруживши очі. – А я сходжу в магазин по печиво й цукерки. Не встигла до заняття, але якби знала, що ви запізнитеся, то купила б.

– Вона завжди така незадоволена? – запитала я в Остапа, коли дівчина накинула куртку й пішла в магазин.

– Так, це основна риса її характеру, але мені подобається. Я люблю таких прямолінійних людей, адже таким завжди легше, – відповів він і сперся на підвіконня. – Завжди кажуть, що добре бути наполегливим і цілеспрямованим, але ще краще, коли людині властиві егоїзм і зухвалість. Вони швидше досягають успіху якимись недоброчесними вчинками, ніж ті, хто старається не лише для себе, а й для інших. Це як у школі: усі списують контрольні роботи в одного учня, найрозумнішого в класі, а потім цей відмінник ще дуже довго не може знайти собі місця в суспільстві. Він завжди намагається допомогти іншим, а його просто використовують. Людині не вистачає сміливості відмовити й узятися за себе. Чому всі кажуть, що з дітей, які в школі не вчилися зовсім, виростають успішні бізнесмени й підприємці? Тому що вони не знають, що таке працювати, і звикли, що хтось усе робить за них. А це що? – Він глянув на мене, очікуючи, що я дам відповідь на його запитання, але я просто знизала плечима. – Основна характеристика начальника. Такі люди вміють керувати, тому й так швидко досягають успіху.