Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Ох, мені так сподобався цей фільм. – Вона почала ділитися враженнями, коли ми вийшли з торгового центру. – А актор, який грав головного героя, такий красунчик.

– Тут сперечатися не буду, – засміялась я, а жінка взяла мене під руку.

– Щось мені так не хочеться повертатися додому, – сказала тітка й поглянула на мене краєм ока. – Ти не заперечуєш, якщо ми ще трохи погуляємо містом?

– Залюбки.

– От і чудово!

Ми пройшлися центром, а я зробила їй декілька фотографій. Тітка мала дуже щасливий вигляд. Можливо, у неї хтось з’явився? На вулиці вже стемніло, а холодний вітер неприємно обдував обличчя. Тітка Люда запропонувала сходити кудись на каву, я погодилася й повела її до такої знайомої кав’ярні.

Ми зайшли всередину й сіли за один зі столиків. Я підійшла до Роми, щоб зробити замовлення.

– Радий тебе знову бачити, – усміхнувся до мене хлопець і кивнув у бік тітки. – Здається, це вперше ти тут із кимось.

– Так склалося, – просто відповіла я й замовила каву.

– Я принесу вашу каву, – сказав хлопець.

– Добре, дякую.

– Сподіваюсь, у тебе все гаразд, – раптом заговорив він до мене, і я трохи розгублено поглянула на нього.

– Так, зараз у мене доволі непоганий період.

– Хочу нагадати, що моя пропозиція досі чинна.

– Яка пропозиція?

– Прогулятися містом. У мене все ще є надія, що ти колись погодишся.

– Я подумаю, – відповіла я й попрямувала до нашого з тіткою столика.

Вона усміхнулася, коли я сіла навпроти, але ця усмішка мені геть не сподобалася.

– Що таке? – запитала я й уважно подивилася на неї.

– Та нічого. – Тітка знизала плечима.

– Ти сьогодні якась особливо радісна, – зауважила я й помітила, що їй на телефон надійшло повідомлення. Вона швидко прочитала його й мило усміхнулася, а потім почала щось друкувати. – Мені здається чи в тебе дійсно хтось з’явився?

– Ну, я б не сказала, що це щось серйозне, але в нашу лікарню прийшов новий лікар. – Вона сором’язливо відвела погляд. – Він старший за мене, але зовсім трохи. Ми познайомилися, і… ми одне одному подобаємося. Не знаю, що з цього вийде, але мені приємно з ним спілкуватися. Навіть дуже.

– Я така рада за тебе, – широко усміхнулася я й узяла її за руку. – Ти справді заслуговуєш на це.

– А ще виявилося, що ми були знайомі раніше. Коли я проходила практику в одній із лікарень, він був там інтерном. Ми навіть спілкувалися трохи, але він тоді був одружений.

– А де тепер його дружина?

– Ваша кава, – урвав нашу розмову Рома. – Смачного вам.

– Дякуємо, – усміхнулася до нього тітка. Коли він пішов, вона нахилилася ближче до мене. – Цей хлопець не зводить із тебе очей.

– Та ні, тобі здалося, – сказала я й насупилася.

– Ну, не знаю, але він дуже милий. – Вона надпила свою каву й задоволено усміхнулася.

Потім тітка розповідала про свою роботу, але про того чоловіка, з яким вона тепер спілкується, так більше й не говорили. Можливо, з цього дійсно щось вийде. Я дуже тішилася з того, що вона почувалася щасливою.

Ми допили каву й повернулися додому. Мене все ще хвилювало те, що Рома знову запросив мене на прогулянку. Звісно, я могла б погодитися, бо він справді здавався непоганим хлопцем, але обручка на пальці зупиняла.

Наступного дня потрібно було йти на тренінг, тож я посиділа на парах до першої години, а потім просто не знала, що робити стільки часу. Знову гуляти містом не дуже хотілося, але й повертатися додому на декілька годин не було сенсу.

– Дівчата, хто піде зі мною в салон суконь? – раптом запитала Ярина, коли ми вийшли з аудиторії.

– Коли? Зараз? – Олена глянула на подругу.

Я звикла до компанії дівчат, тому спілкуватися з ними було навіть приємно. Та й вони, здається, уже встигли звикнути до моєї присутності. Особливо Олена, яка спершу мене недолюблювала.

– А навіщо тобі сукня? – поцікавилася я.

– Наступної суботи я маю йти на весілля до своєї двоюрідної сестри, але все ще не знайшла гарну сукню, а часу обмаль.

– Я можу піти з тобою, – сказала я й поглянула на годинник. – У мене ще п’ять вільних годин.

– Чудово! Оленко, а ти? – Ярина подивилася на дівчину.

– Тільки якщо ми потім підемо кудись поїсти, – відповіла та, розсмішивши нас. – Страшенно хочу чогось смачненького.

– Добре, якщо йдеться про їжу, я завжди за, – усміхнулась Ярина та прочитала якесь повідомлення на своєму телефоні. – Усе, ходімо.

Ми зайшли у великий магазин суконь. Я заворожено їх розглядала. Мені завжди подобалися такі різні речі, а ось ці довгі, блакитно-сірі надзвичайно припали до душі. Тут було ще й дуже багато весільних суконь. Я мимохіть поглянула на свою обручку й покрутила її на пальці. Можливо, я вже була б заміжня або вибирала б собі сукню. Напевно, я вибрала б якийсь скромний варіант, але щось дуже ніжне. Сльози заслали очі, але я швидко й непомітно їх витерла й сіла на диванчик біля Олени. Ярина вже приміряла близько десяти суконь, але ніяк не могла вибрати. Виявилося, що ми з Оленою порадниці нікудишні, адже всі шати так личили дівчині, що мені сподобалося все.