– Спасибі, що відгукнулися у такий короткий термін, – розпочав Джайлз із дальнього кінця столу.
Сер Алан кивнув.
– Але я впевнений, що ви зможете оцінити, що зараз переживають пан і пані Кліфтон, коли життя їхнього сина все ще у небезпеці.
– Я поділяю їхню тривогу, – відгукнувся Редмейн, – і дозвольте сказати, наскільки мені прикро було дізнатися про нещасний випадок з вашим сином, пані Кліфтон. Не в останню чергу через те, що я частково винен у тому, що сталося. Однак дозвольте запевнити, що я не сидів склавши руки. На вихідних я спілкувався з паном Овеном, головним інспектором Майлзом і місцевим коронером. Вони не могли б бути іще стараннішими. І змушений погодитися з Майлзом у тому, що бракує доказів, які підтвердили б, що дон Педро Мартінес якимось чином причетний до аварії.
Роздратований погляд Емми змусив сера Алана швидко додати:
– Тим не менш доказ і відсутність будь-яких сумнівів часто є двома дуже різними речами. Після того як ми дізналися, що Мартінес не знав про те, що його син був у машині у той час, я виснував, що він просто може знову завдати удару, яким би нелогічним це не здавалося.
– Око за око, – сказав Гаррі.
– Можливо ви маєте рацію, – визнав секретар. – Він, вочевидь, не пробачив нам те, що вважає крадіжкою восьми мільйонів фунтів своїх грошей, навіть якщо вони й були фальшивими, і хоча він, напевно, ще не второпав, що за цією операцією стоїть уряд, немає сумнівів, що він і досі вважає, що ваш син особисто відповідальний за те, що сталося в Саутгемптоні, і мені дуже шкода, що я тоді недостатньо серйозно оцінив ситуацію.
– Вдячна вам хоч за це, – видихнула Емма. – Але ви не запитуєте про те, коли і куди наступного разу вдарить Мартінес. Адже будь-хто може зайти до шпиталю й вийти з нього так само легко, ніби це автобусна станція.
– Не можу з вами не погодитися, – сказав Редмейн. – Саме так я і зробив вчора вдень.
Це зізнання викликало миттєву тишу, яка дозволила йому продовжити.
– Однак ви можете бути певні, пані Кліфтон, що цього разу я вжив усіх необхідних заходів, аби переконатися, що вашому сину більше нічого не загрожує.
– Чи не могли б ви поділитися з паном і пані Кліфтон причиною такої вашої впевненості? – мовив Джайлз.
– Ні, сер Джайлз, не можу.
– А це чому ж? – не зрозуміла Емма.
– Бо мені довелося залучати міністра внутрішніх справ і міністра оборони, й тому таємна рада зобов’язала мене дотримуватися конфіденційності.
– Що за дурня? – вимагала уточнень Емма. – Не треба забувати, що йдеться про життя мого сина.
– Якщо щось із цього вилізе назовні, – пояснив Джайлз сестрі, – хоч і через п’ятдесят років, буде важливо засвідчити, що ні ти, ні Гаррі не знали, що до справи залучені міністри Її величності.
– Дякую, сер Джайлз, – схилив голову секретар Кабінету Міністрів.
– Терпіти не можу всі ці помпезні закодовані повідомлення, якими ви обидва перекидаєтесь, – втрутився Гаррі. – Я не заспокоюся, доки не буду певний, що життю мого сина нічого не загрожує. Але якщо із Себастьяном станеться іще щось, сер Алан, винуватити буде нікого.
– Приймаю ваше застереження, пане Кліфтон. Однак можу підтвердити, що Мартінес більше не загрожує Себастьянові або будь-кому з членів вашої родини. Відверто кажучи, мені довелося порушити кілька правил, аби переконати Мартінеса, що є щось вагоміше, ніж життя вашого сина.
Скептичний вираз усе ще не покидав обличчя Гаррі, і хоча Джайлз, здавалося, повірив серу Алану, Гаррі тямив, що скоріше Джайлзу вдасться стати прем’єром, ніж секретар Кабінету Міністрів розкриє причину своєї впевненості.
– Однак, – продовжував сер Алан, – не варто забувати, що Мартінес – людина підступна й безпринципна, тож не сумніваюся, що він усе одно захоче отримати якусь сатисфакцію. Та поки він дотримується букви закону, ніхто з нас нічого не може вдіяти.
– Принаймні цього разу ми будемо готові, – озвалася Емма, лише тепер усвідомлюючи, про що каже секретар.
***
Полковник Скотт-Гопкінс постукав у двері будинку № 44 на Ітон-сквер за одну хвилину десята. За мить вхідні двері відчинив велетень, поряд з яким командир SAS [1] SAS – парашутно-десантні війська особливого призначення Великої Британії.
здавався карликом.
– Моє ім’я Скотт-Гопкінс. У мене зустріч із паном Мартінесом.
Карл легко вклонився й прочинив двері так, аби гість міг увійти. Він супроводив полковника через передпокій і постукав у двері кабінету.
Читать дальше