Джеффрі Арчер - Обережно зі своїми бажаннями

Коли вони доїхали до околиць Харлоу, Емма визирнула у бічне віконце, щоб побачити табличку, яка скерувала їх до шпиталю принцеси Александри. Вона намагалася сконцентруватися на тому, що її чекає. За кілька хвилин Мерсден проїхав ковані ворота, які так і не зачинилися перед тим, коли вони під’їхали до головного входу лікарні. Емма вийшла з машини і рушила у бік вхідних дверей, поки Мерсден шукав, де припаркуватися.

В реєстратурі вона назвалася, і бадьору посмішку на обличчі дівчини змінив вираз співчуття.

– Не будете такі ласкаві хвильку зачекати, пані Кліфтон? – запропонувала вона, підіймаючи слухавку телефону. – Я повідомлю пана Овена, що ви тут.

– Пана Овена?

– Він був черговим лікарем, коли вашого сина привезли сьогодні вранці.

Емма кивнула й узялася міряти кроками коридор, думки метушилися, викликаючи безладні спогади. Хто, чому, коли… Вона зупинилася лише тоді, коли підійшла медсестра у білосніжному халаті з накрохмаленим комірцем:

– Ви пані Кліфтон?

Емма ствердно кивнула.

– Будь ласка, йдіть зі мною.

Медсестра мовчки повела Емму зеленим коридором. А що міг би хтось із них сказати?

Вони зупинилися біля дверей, на яких було написано «Пан Вільям Овен, член Королівського медичного коледжу». Медсестра постукала, відчинила двері й відійшла убік, щоб дати змогу Еммі увійти.

Високий худий голомозий чоловік із скорботним поглядом службовця похоронного бюро підвівся з-за столу. Емма замислилася, чи це обличчя хоч іноді посміхається.

– Доброго дня, пані Кліфтон, – привітався чоловік, перш ніж запропонувати гості єдиний зручний фотель у кімнаті. – Мені дуже шкода, що нам довелося зустрітися за таких сумних обставин, – додав він.

Еммі стало шкода бідолахи. Скільки разів на день йому доводилося виголошувати ті самі слова? Судячи з виразу його обличчя, з кожним разом йому легше не стає.

– Боюся, що доведеться заповнити цілу купу документів, на жаль, коронеру знадобиться формальна ідентифікація, перш ніж ми зможемо до цього повернутися.

Емма схилила голову й заплакала, шкодуючи, що не пристала на пропозицію Гаррі самому відбути цю нестерпну процедуру. Пан Овен вискочив з-за столу, зігнувся біля неї та зі співчуттям промовив:

– Мені дуже шкода, пані Кліфтон.

Гарольд Ґінзбурґ не міг би бути іще уважнішим і делікатнішим.

Він забронював Гаррі квиток на перший рейс до Лондона у першому класі. «Принаймні йому буде комфортно», – подумав видавець, хоча й сумнівався, що нещасний батько зможе заснути. Він вирішив, що зараз не час повідомляти письменникові гарну новину, тож просто попросив Гаррі передати Еммі свої щирі співчуття.

Коли через сорок хвилин Гаррі вийшов із готелю «П’єр», то побачив водія Гарольда, котрий чекав на тротуарі, щоб відвезти його в аеропорт «Айдлвайд». Гаррі зайняв заднє сидіння лімузина, позаяк не мав бажання ні з ким спілкуватися. Інстинктивно його думки повернулися до Емми і того, що їй доведеться пережити. Чоловікові не сподобалася ідея, щоб вона сама поїхала на упізнання тіла сина. Можливо, працівники лікарні запропонують їй зачекати, поки повернеться він.

Гаррі навіть не зауважив, як опинився серед пасажирів першого класу, котрі перетинали Атлантику, адже міг думати лише про свого сина і як той із нетерпінням очікував початку навчання у Кембриджі. А після цього… він припускав, що завдяки природному дару Себа до мов він захоче влаштуватися у Міністерство закордонних справ, стати перекладачем або, можливо, навіть викладати, або…

Після того як «Комета» злетіла, Гаррі відмовився від келиха шампанського, який запропонувала усміхнена стюардеса, але звідки вона могла знати, що йому нема чого посміхатися? Пасажир не пояснив, чому не їв і не пив. Під час війни, опинившись в запіллі, Гаррі навчився не спати навіть тридцять шість годин поспіль, виживаючи лише від адреналіну страху. Він знав, що не зможе заснути, поки востаннє не побачить свого сина, і підозрював, що ще довго не спатиме після цього – від відчаю.

Лікар мовчки вів Емму похмурим коридором, поки вони не зупинилися біля герметично замкнених дверей зі словом «Морг» на дверях, виведеним відповідними чорними літерами на матовій скляній шибі. Пан Овен штовхнув двері й пропустив Емму вперед. Двері зачинилися за нею зі звучним хлюпанням. Раптова зміна температури змусила жінку затремтіти, і тоді її погляд застиг на візку, що стояв посеред кімнати. Під простирадлом виднілися слабкі обриси тіла її сина.