Джеффрі Арчер - Обережно зі своїми бажаннями

– Заходьте.

Коли полковник увійшов, дон Педро підвівся з-за столу і підозріло глипнув на гостя. Він жодного уявлення не мав, чому представникові SAS знадобилося так терміново його побачити.

– Кави вип’єте, полковнику? – поцікавився дон Педро після того, як двоє чоловіків потиснули руки навзаєм. – А може, чогось міцнішого?

– Ні, дякую, сер. Для мене ще трохи зарано.

– Тоді сідайте і кажіть, чому так терміново хотіли мене бачити, – дон Педро зробив паузу. – Впевнений, що ви знаєте, наскільки я зайнята людина.

– Я лише знаю, наскільки ви зайняті останнім часом , пане Мартінес, тому перейду безпосередньо до справи.

Дон Педро, намагаючись не виявляти жодних емоцій, знову сів у крісло і пильно споглядав на полковника.

– Моя мета проста – зробити так, аби в Себастьяна Кліфтона було довге й мирне життя.

Маска зарозумілої самовпевненості на мить зісковзнула з обличчя Мартінеса. Проте він хутко опанував себе й випростався у кріслі.

– На що ви натякаєте? – вигукнув він, стискаючи руками бильця крісла.

– Гадаю, ви дуже добре знаєте, на що, пане Мартінес. Однак дозвольте мені пояснити свою позицію. Я тут, аби переконатися, що надалі будь-кому з родини Кліфтонів не завдадуть жодної шкоди.

Дон Педро зірвався зі свого місця і тицьнув пальцем у бік полковника:

– Себастьян Кліфтон був найближчим приятелем мого сина!

– Не сумніваюся в тому, що був, пане Мартінес. Але мої інструкції вкрай чіткі, і я просто попереджаю вас: якщо Себастьян або будь-який інший член його сім’ї потраплять у ще якусь аварію, то ваші сини, Дієґо та Луїс, опиняться в найближчому літаку до Аргентини, і полетять вони не в першому класі, а в багажному відділенні, у двох дерев’яних ящиках.

– Та ти знаєш, кому погрожуєш?! – вигукнув Мартінес, стиснувши п’ястуки.

– Дешевому південноамериканському ґанґстеру, котрий, оскільки має трохи грошей і живе на Ітон-сквер, вирішив, що може вдавати із себе джентльмена.

Дон Педро натиснув на ґудзик під робочим столом. Уже за мить двері розчахнулися, і на порозі з’явився Карл.

– Викинь його геть, – звелів господар, вказуючи на полковника, – поки я не викличу свого адвоката.

– Доброго ранку, лейтенанте Люнсдорф, – привітався полковник, коли Карл посунув на нього. – Як колишній офіцер СС, ви оціните слабке становище, в якому опинився ваш господар.

Карл зупинився як укопаний.

– Тож дозвольте мені і вам дати пораду. Якщо пан Мартінес не дотримається моїх умов, наші плани щодо вас не передбачають вашої депортації до Буенос-Айреса, де зараз живе стільки ваших колишніх колег. Ні, для вас ми тримаємо інше місце призначення, де ви знайдете кількох громадян, котрі будуть занадто щасливі дати свідчення щодо ролі, яку ви відіграли як один із довірених помічників Гіммлера, та методів, які ви застосовували, щоб вибити з них інформацію.

– Ви блефуєте, – видихнув Мартінес. – Ви ніколи цього не доведете.

– Як мало ви насправді знаєте про англійців, пане Мартінес, – зауважив полковник, підвівся з крісла й підійшов до вікна. – Дозвольте познайомити вас із кількома типовими представниками нашої острівної нації.

Мартінес і Карл підійшли до нього й поглянули у вікно. По інший бік дороги стояли троє чоловіків, котрих ніхто не хотів би мати за ворогів.

– Троє моїх найнадійніших колег, – пояснив полковник. – Один із них буде стежити за вами вдень і вночі – на випадок якщо ви зробите помилковий хід. Ліворуч – капітан Гартлі, котрого, на жаль, звільнили з Драгунського гвардійського полку за те, що він облив бензином свою дружину та її коханця, котрі мирно спали разом, поки він не запалив сірник. Природно, що після виходу з в’язниці йому було важко знайти роботу. Поки я не забрав його з вулиці й не повернув його життю певний сенс.

Гартлі подарував їм теплу посмішку, знаючи, що вони балакають про нього.

– Посередині стоїть капрал Кренн, тесля за фахом. Йому дуже подобається щось пиляти, байдуже, дерево чи кості.

Кренн мовчки глипав на них.

– Але, зізнаюся, – продовжив полковник, – що мій улюбленець – сержант Робертс, справжній соціопат. Більшу частину часу він нешкідливий, але боюся, що після війни він так і не повернувся до цивільного життя.

Полковник обернувся до Мартінеса.

– Можливо, не варто йому казати, що ви нагарбали свої багатства, співпрацюючи з нацистами, і, звісно, саме так ви познайомилися з лейтенантом Люнсдорфом. Не думаю, що буду ділитися цією інформацією з Робертсом, якщо ви мене не роздратуєте по-справжньому. Розумієте, мати сержанта Робертса була єврейкою.