Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– Коли чоловіка беруть до рук жінки, йому не залишається жодного шансу на самобутність, – всміхнувся Андрій. На його обличчі справді з’явився рум’янець.

– У вас прекрасна дружина. З отакого стану виходила! Здається, скоро вам можна буде додому. Ще сьогодні – аналізи, а завтра вирішуватимемо.

– Швидше б! – повеселішала Соломія.

– Або ти починаєш мене ревнувати, або хочеш спекатися, – кепкував Андрій після того, як за лікаркою зачинилися двері. – Прив’язаність до судна – іноді не тільки клопіт, а й спокій!

Соломія піймала себе на думці, що він почасти має рацію.

Стук у двері був таким, начебто хтось торкався їх дуже тоненьким пальчиком. На порозі стояла Галина. Трирічний Сашко підбіг до ліжка і буцнувся татові на живіт.

– Тільки не так сильно. Татові не можна! – єдине, що встигло прохопитися в Соломії.

– Хай хлопчик потішиться татом, – зупинила її Галина.

Соломія відразу звільнила стілець і вийшла в коридор, ледь не зваливши з ніг лікарку, яка саме збиралася ще раз зайти до палати.

У коридорі купчилися студенти, поправляючи перед обходом білі чепчики й халати. Згадка про навчання трохи привела її до тями. Прийшов час думати й про себе.

Попередню сесію їй вдалося сяк-так подужати, майже не показуючись в університеті. Шкода закинути навчання. Залишилося півроку до закінчення.

– А ти як думала! Він іде шляхом найменшого опору, – відкривала Соломії очі Оксана. – Повернеться додому, а далі знову битиме себе в груди, що не спить з дружиною і мріє лише про тебе. А дружині скаже, що з тобою зав’язав. Ще невідомо, чи Галина його прийме.

– Тільки не це! Я думала, що все вже позаду, – в Соломії на лобі виступив піт.

– Хто не має проблем, шукає собі ґудза, – не приховувала злості Оксана. – А тобі би клепки не зашкодило! Скидай із себе, поки ще не пізно, чужу ношу. Андрій майже одужав, а тепер – свої двері на засувку і думай про себе, – не вгавала Оксана. – Мені остогидло навідувати тебе в лікарні!

Насилу Андрія виписали. Соломія впорядкувала його дрібні речі й усе те, що придбала для лікарні. Виписку з історії хвороби видали тільки після обіду. Точніше, в кінці робочого дня. Когось чомусь не було чи щось таке. Однак тепер це не мало значення. Тільки не для Андрія. Він лічив секунди!

Соломія викликала таксі. Андрій, ще досить блідий і кволий, через силу клигав до виходу. Йому ще зроду не дошкуляло це почуття нестерпної спраги за вільністю: якомога швидше набрати б у легені свіжого повітря й довго-довго не випускати його! Не випускав.

Трохи недолугий таксист увесь час лаявся на стрічних водіїв (і не тільки), які начебто ніколи не вчилися в школі, не носять окулярів, не знають, що таке машина, і взагалі, кретини, козли і ще деякі екзотичні істоти чи то із зоопарку, чи з власного оточення. Соломію це дратувало, незважаючи на те, що мала унікальну можливість нашвидкуруч поповнити свій небагатий у цій галузі лексикон. Чому вона не філолог-фольклорист! Таксі зупинилося біля Андрієвого будинку. Соломія поїхала додому. Куди ж іще?

Галина вже чекала. Маленький Сашко відразу стрибнув татові на руки.

– Ти справді одужав, і ми зможемо з тобою побавитися в коника, – тягнув він тата за шию, намагаючись іще з порога осідлати його.

– Зачекай, татові треба сісти, – сухо перепинила малого Галина, стягуючи дитину з чоловікової шиї.

Татові справді варто було сісти. Особливо після того, коли відразу біля дверей помітив свою чорну полотняну сумку, із якої через незащеплений замок виглядали акуратно складені його речі (так дбайливо вміє порядкувати тільки Галина!). Поруч – стара праска і ще два якісь незрозумілі пакети, через які проглядалися його біле горнятко, ложка з пластмасовою ручкою, чомусь терка та стара м’ясорубка, подарована колись Галині на день народження, і ще якісь хаотично накидані речі домашнього вжитку.

– Здається, ти вже одужав і можеш перебиратися до своєї, як її там… – глибоке дихання. – Документи на розлучення готуватимеш сам. З мене досить!

– Чому так?.. – хотів щось допитатися Андрій.

– Маєш на увазі «поспішно», – прийшла йому на допомогу Галина. – Щоб я тут з тобою та й під одним дахом… – Її голос затремтів. – Викликай таксі.

Спантеличений Андрій ще досі не міг нічого збагнути.

– Куди тато їде? – малий зі сльозами на очах кинувся до Андрія.

– На роботу! – трохи опанувала себе Галина. Це єдине, що могло збрести їй у голову. Вона спробувала взяти Сашка на руки.