Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Усі сусідські дітлахи збиралися в них у саду. Гризли зелені яблука й сливки, не думаючи про те, що можна надбати різачку. «Паслися» у кущах смородини й малини, висіли на гілляках поміж недостиглих слив та яблук, не даючи їм дійти.

Який то дивовижний смак – зеленого яблука і дитинства!

На обід бабуся варила вареники з вишнями і виносила їм на лавку. «То хто вже з вас обідав удома?!» Діти летіли на велику миску, як бджоли на мед. Потім запивали густим киселем, не схожим на той, що давали у шкільній їдальні. Насипали зі склянок повні роти варених черешень, щоб згодом подратувати одні одних слизькими кісточками. Липкі пальці рятувала вода. Милися біля колонки на вулиці: у будинку тоді ще води не було. Малі шибеники по черзі підкладали руки і ноги під холодну воду, а далі роти і навіть голови. Дівчатка обтріпували прилиплі до тіла мокрі платтячка, а щасливі бешкетники-хлоп’ята несли воду ледь не до загорожі, щоб хлюпнути на дівчаток із долонь чергову пригорщу «свіжої прохолоди».

…Дмитрик завжди був у садку першим. Він навіть не оббризкував Соломію водою. Зате у нього завжди була в кишені цукерка. Правда, тільки одна. Соломія одразу клала її до рота. «Ха-ха! А Дмитрик у Соломійку закохався… Тілі-тілі тєста, женіх і нєвєста!»… Павло був найвродливішим на вулиці, та помічав тільки Наталку. Носив сині вельветові штани з лейбою «Lee» та смугасту кепку. Якого кольору в нього було волосся? Одного разу він навіть наламав черемхи у Соломіїному саду. Для Наталки. Згодом його батьки переїхали до іншого міста…

За рік-два в будинку з’явилися крани і вулична колонка залишилася тільки в пам’яті…

Соломії запахло мокрим асфальтом і дитинством. Якими теплими можуть бути спогади!

Якщо хочеш того, чого не можеш собі дозволити, заборони собі хотіти.

« Скільки разів я повторюю цю фразу, і досі бачу свою слабкість ».

Той, хто вміє збагнути, що він слабкий, – уже сильний.

« Усвідомити, що таке вогонь, можна тільки власними пальцями ».

Не сідай між двома, бо платитимеш за всіх.

« Здається, пізно !»

Пізно не буває ніколи. Буває тільки важко усвідомити, що настав час щось змінити, відмовитися від бажаного, звикнути до нового.

Соломія вела ці перемовки сама з собою та сторінками записничка. На душі трохи відлягало.

Скільки збігло годин?

Ніч іще пахла самотністю і якоюсь сірою пусткою з густим, насиченим ароматом задушливої невідомості. Хіба у самотності є запах? Краще думати про світло.

Соломія знову лягла, затулила руками очі й, притиснувши до грудей маленький бабусин спадок, вирішила думати тільки про світле. Вона трималася кожного слова, як дорогої ляльки, без якої вже годі буде засинати.

Її думки знову побрели у ми-ну-ле, кудись туди, де не болить душа, а світлішає слово, яким думається, де свіжішає повітря, яким дихається, де м’якшає підлога, по якій ступаєш…

Які солодкі ці спогади! І знову голос, цупко закарбований на плівці її пам’яті. Голос її коріння, яке ніколи не струхлявіє, навіть якщо він відійшов у вічність.

Соломія огорнулася м’якою хусткою. Як гарно пахне! Скільки разів бабуся накривала нею малу Соломійку?! Іноді прибіжать Улянка з Христею: «Можна ми сьогодні у вас ночуватимемо? Будь ласка! Ми вже мамі сказали…» Дівчатка «голубцями» влягалися на бабусине ліжко, накривалися синім смугастим коциком і слухали… Бабусині розповіді були схожі на пригодницький фільм, який дивишся із заплющеними очима. Вона тільки спиниться, а ті знову: «Розкажіть іще!» У всіх Соломіїних приятельок бабусі жили в селі. Дівчаткам щастило: вони мали змогу пасти корову. Якби тоді хтось запитав Соломійку про її мрію, вона неодмінно саме так і відказала б: «Чередникувати». Їй раз у раз марилося, що вона біжить сягнистою луговиною з високою соковитою травою, навкіл – без ліку корів. Як умілий стадар, вона погладжує то одну, то іншу, даючи їм ще ніким не вигадані наймення. Корови не втікають у чагарі, як в інших пастушків, а тихо-мирно дослухаються, як Соломійка приповідає їм щось про місто… «Бабусю, чому ти не хочеш відпустити мене з Христинкою до села?» – «Ще трохи підростеш і поїдеш». Коли мало наспіти те «ще трохи»?..

«Я прокинулася десь пополудні. Навіть не знала, скільки годин проспала. Сон пришвидшує час, та не викреслює проблем. Мені могла б допомогти хіба що зимова сплячка».

Пальці самі набрали відомий їм номер телефону.

– Знайшла чим гризтися! А що, власне, трапилося? Усі чоловіки повимирали? – холоднокровно зреагувала Соломіїна подруга Оксана Мельничка (таке прізвисько приліпилося до неї ще в школі й пізніше в університеті через прізвище Мельник). – Ну, збрехав тобі – і що, від цього світ завалився? Ти не перша і не остання. Не бери собі близько до серця, бо ще грудна жаба присмокчеться!