Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– А обов’язок? – не відчіплялася Соломія.

– Як цитує Оксана когось із класиків: «Мені подобається шлюб тим, що закон зобов’язує чоловіка зі мною спати!» Жінки надто багато думають і аналізують. Тому їх частіше болить голова.

– А як почувається чоловік, коли повертається додому?

– У мене жодного разу не брали такого інтерв’ю, – Сашко потер лоба. – Як почувається чоловік? Не знаю, як який. Буває, без змін. Іноді нападає «бігунка»… Часом дарує дружині квіти і більше не йде… Йому буває соромно, або ж усе забуває.

– Забуває? Цікаво побачити такого лева, який «полює» за левицею, щоб витерти її з пам’яті. Пахне Червоною книгою, – не відступала Соломія.

– Навіщо так високо? – задкував Сашко. – Звичайнісінький хімічний процес, окситоцинова реакція чи надлишок тестостерону. Ось тобі і вся гречка. Кожен окремий випадок – ціла книга. Іноді варто швидше відпускати мотузку, коли знаєш, що кулька все одно тобі не належатиме…

Соломія дивилася кудись поверх Сашкової голови. Це був погляд у пустку, який розсіював не тільки її думки, але й виривав із цієї розмови у широчінь безміру. Вона бачила перед очима маленьку кольорову кульку, яка зникала у небі.

– Скажи, Сашку, – похапцем витерла свої роздуми Соломія, – ти коли-небудь зраджував?

– …було… Якось мені також підвернулася отака собі авантюра чи то одноденний роман. У Болгарії. З керівницею нашої групи.

Сашко навіть тепер, після стількох літ, чітко бачив перед собою її, зовні звичайнісіньку жінку, нічим не кращу від інших. Звите у хвостик біле волосся, тонкі вигнуті губи, підведені чорним брови та голубі, аж прозорі очі серед густо нафарбованих коротеньких вій. Біла куценька спідничка зі змійкою спереду і тоненька, здається, голуба блузка. На ногах – делікатні «шпильки», на шиї – дрібне намисто, що розсипалося по грудях. Карина, так звали керівницю, попрохала Сашка допровадити її до аеропорту, здається, замовити квитки чи щось схоже. Вони піднялися на другий поверх. У кабінеті нікого не було, хоча двері незамкнені. Вони зайшли. Виявилося, це був кабінет заступниці директора аеропорту, з якою Карина вже давно товаришувала. «Пані Галина скоро прийде. Вона на засіданні. Нам треба почекати», – пояснила Карина, поклавши слухавку і ласо потягнувши спинку. На якусь мить Сашко прикипів до підлоги. Та нараз у її очах кресонув небувалої сили магніт, який двигнув його з місця. Карина еротично вигнулася на столі й кивнула Сашкові пальчиком. За мить він був поруч. Її настояні палахкі губи перепиняли дихання і розсмажували його розпашілі груди, шию… Вона квапливими перебігами пальців розщіпала ґудзики його сорочки, розводила блискавку… Її губи бігли все нижче й нижче, як збігає з водоспаду річка – тільки в одному напрямку. За змійкою її білої спіднички не було шовку. Тільки шовк шкіри. Прохолодна тафля столу ставала теплою. Диван… крісло… килимок… навіть підвіконня. Десь там, за щільно зачиненим вікном, гудуть, підіймаються ввись і покидають летовище залізні птиці, десь тут (уже вкотре) падають у прірву знесилення два птахи, випадково закинені в одну клітку, досі не знаючи, що природа може винагородити когось таким безміром відчуттів. Укотре наповнюючись відчуттям жаги, усе ще не приходило почуття переповнення цим днем, снагою цієї ледь не божевільної жінки, яка здатна відкрити у тобі тебе! І це при тому, що не був певен, чи Карина замкнула двері…

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Різачка – пронос, бігунка, діарея.

Лічі, або ліджи – екзотичний фрукт із Південно-Східної Азії; у нас його ще називають «китайською грушею», або «китайською сливою».

Сорт горілки.

Komm zu mir ( нім. ) – приходь до мене.

Капа – покривало.