Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– Дитину? – хляснуло в серці.

Щось обірвалося в грудях. Скільки всього нараз! Соломія торкнулася своєї руки. Жива? Вона мовчала і дивилася у вікно. Хоча вікна й не бачила. Її думки вклякли десь перед Богородицею. Її єдиним порятунком.

Клацнула клямка на дверцятах її душі. Зачинено!

Соломія пригубила кави. Чи було щось у горнятку? Важливо, що можна притуляти хоч щось до вуст, очікуючи полегшення. У голову заповзає чорне, липке та марудне: думкою не відмиєшся. Не зірвеш і не збудешся. Ковтнути б іще чогось. Добре, що десь у далекій Бразилії чи Перу хтось колись упізнав у зерняткові – каву . Бери до рук горнятко і відпий ще… і ще… і ще ковточок! То не ель і не гашиш. Пий і думай про полегшення! Надто простий шлях до звільнення. Іноді не допоможе й коновка сивухи.

Швидше б відпуститися своєї шкарлупки і, як равлик, виповзти на світ. Це все теорія! Залишається глибше зачинитися в мурі свого серця – і ні слова більше.

Пристрасть до жінок – це як жага до алкоголю. Здебільшого не виліковується ні часом, ні дружинами. Вона (жага) живе за звичною природою фізики: якщо збільшується в одному місці, зменшується в іншому. Біда – як вичерпана посудина – завжди відчуває свою порожнечу.

Здається, таке не провіщає жоден сон. Соломії не на жарт запаморочилося в голові.

«Твоя сила в тобі, – шептала сама до себе. – Твоя сила в тобі!» Дякую, бабусенько. Та на цей раз не допомагав жодні-і-і-і-і-ісінький автотренінг…

У вікно вривалося світло. Світло, яке вона малювала сама, щоб не було темряви.

…Одна лялька на двох… Зненацька надбігла Улянка із сусідньої вулиці, схопила ляльку і зникла за парканом. Поки Наталочка кинулася відбирати, Соломійка мовчки дивилася їй услід, прикривши долонькою мокрий від сльози комірчик…

– …Починаєш мене ревнувати? Це щось нове! – лютував Андрій.

– Ревнощі – це привласнення, а я тебе відпускаю! Ми мусимо розлучитися!

– Не заперечую!

Іноді приходить саме та мить, коли ти розумієш, що не можеш і не хочеш жити так далі. Тоді вже не шукаєш слів ні для виправдань, ні для тлумачень. Найважче – це єдиний крок. А далі – дорога. Нехай навіть триби твоєї долі не зачіпають трибів звичного досі життя, та все ж не лякайся дороги. Зупиняючись, ти все одно не зупиниш час. Іди, поки не намацаєш під ногами нової опори, що нестиме тебе у завтра.

– Можливо, ти даси мені ще один шанс?.. – зм’як Андрій.

«Я із задоволенням жбурнула б усі його шкарпетки і пензлі через вікно, та це була б для Андрія найлегша ноша: тоді сплата кредиту лиш на моїх плечах. Хай трохи і він попріє! Єдине, що в мене залишилося для Андрія, – шматок черствого серця».

Краще жити від проблем на дистанції. Настав час не боятися самотності! Соломія лягла. Вимкнула світло і заплющила очі. Не темніло. Вона чекала на завтрашній день. Він мав би бути світлішим.

«Безпорадність, мов грім, – убиває впевненість у собі відразу ж, як тільки торкнеться вух. Тоді зараз же думаєш про сховок. Жінки іноді закидають чоловікам недалекоглядність, хоча самі бувають за крок до божевілля. Сьогодні мої ноги правили розумом. Нерозбуджений материнський інстинкт, безумство чи безпорадність? Мабуть, усе-таки останнє. Я вирішила підвести під минулим риску, та перед тим глянути у зіниці правди».

У будинку світилося. В такий час дитина мала б спати. Та що знала Соломія про режим дня немовляти? Утекти! Варто негайно втекти звідси і ніколи більше не ступати на цю стежку. Скільки разів стояв перед цими дверима Андрій? Його ноги торкалися цієї решітки. Так, він завжди витирає ноги. Соломія механічно спробувала почовгати чоботами, та ноги прилипли до килимка. Це ж треба?! Насилу виплуталася і витерла взуття. Уже краще.

Залишився тільки поріг.

Мабуть, ніхто не почув. Її серце ледь намірилося на ще одну спробу. Вона глибоко вдихнула і притулила пальчика до дверей, щоб постукати ще раз, та вони саме в цей час прочинилися, і Соломія стояла віч-на-віч із жінкою середніх літ з ледь сивуватим волоссям і трохи черствими очима. Соломія злякалася.

– Вам кого? – прийшла їй на порятунок жінка.

– Мабуть, вас, – ледве зібралася з думками Соломія.

– Мене? За світло ми вже заплатили. Можу показати квитанцію.

– Я не за світло, – попустило Соломії. – Я… в особистій справі.

– У нас мала дитина. Ми не впускаємо чужих. Грип і таке інше, – заступила двері жінка.

Значить, це справді тут, – у Соломії тьохнуло в грудях.

– Якщо можна, я б десь у коридорчику, – не знала, як впроситися Соломія.