Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Ремонт?

«Я гадала, що переплутала кабінети. Хоча бачила своє крісло, шафу, книжки … Який сюрприз! Чи раз за ширмою літепла ми змушені ховати синці від граду? На цей раз – усе вочевидь. Нарешті мені провиднилися очі. Аж тепер! Не бачити міг би лише сліпий!»

Ковзанка… Пожовклий листок Соломіїної пам’яті відірвався від стовбура і вивірчував, мов у вакуумі осені, смішні піруети, пришвидшено обертаючи земну вісь. Від одного маленького листка завважки ледь у грам змінювалася швидкість Землі, а вона, Соломія, начебто не жінка, а кульбаба чи зернина пирію, не могла спинити цей пірует долі. Ноги розпростерлися на шпагат. Ковзани протяли нетривкий лід. «Зупинитись! Чуєш, ти мусиш зупинитись! Попереду талі води!»

Рипнули двері. Андрій вийшов у коридор.

Соломія підійшла до столу і взяла до рук календарну книжку:

– Воля тобі на користь! Інтерв’ю, зустрічі, телефонні дзвінки, – гортала сторінки Соломія. – Коли з шефом спиш, також записуєш? Ото стерво! – Соломія смикнула за підставку на столі, і все приладдя покотилося на підлогу.

«Ті, кого доля не гладила по голові, або беззубі, або із зубами акули. Я належала до перших. Замість того, щоб пустити Наталку сторч головою зі сходів, я зачинила двері. Хіба знала, що робити в такій ситуації? Узбережжя збагне, що таке смерч, аж тоді, коли вже стане пусткою».

У горлі щось міцно застрягло: ковтай-не ковтай – сидить, та й годі. Кров розпирала жили. Думки забігали кудись у минуле, з’являючись, мов короткі блискавки у Соломіїній пам’яті… Вистелена під яблунею стара бабусина капа 5 5 Капа – покривало. , на ній – дві дівчинки завивають у хустку ляльку, вкладають у «ліжечко», накривають «ковдрою»… порожня лавка у її саду… пересохла криниця… той злощасний букет черемхи… випускний… університет… друзі… листи… лікарня… нічого… зустріч з випускниками…

«Дурепа! Дурепа! Яка я дурепа!» – то був міні-монолог до самої себе. Бо такий коментар маєш право давати лиш собі.

Коли тобі погано – зроби нову зачіску, нафарбуйся, вдягнися в те, що найбільше любиш, і виходь у місто. Пройдися сквером, випий горнятко кави і купи собі нову блузку. Ти помітиш, як прибуватиме сила.

Дякую, бабусю!

Спочатку була перукарня. Завитки, голова під «баняком» сушки, лак… Вищипування брів, маска, накладання косметики. Стільки пензлів та кольорів ще ніколи не торкалося її обличчя. Кажуть, краса потребує жертв. Здається, Соломія вперше збагнула цю фразу. Вона відчинила двері надвір і набрала повні легені повітря: «Як свіжо і гарно!»

Сьогодні не можна ховатися від світу під парасолю! За Соломією оглядалися. Вона йшла вулицею, як довгим кольоровим коридором, розтоптуючи вчорашні калюжі, що поховалися у пригорщі асфальту. Тоненькі каблучки відштовхувалися від землі приглушеним поцокуванням. Теплий вітер розхитував свіжозавитими кучерями, пробирався крізь коротку тоненьку прозірчасту крепдешинову суконку в бузкові букетики, що тісно прилягала до талії. Соломіїн погляд заплутувався в очах перехожих. Перехожі заплутувалися у лабіринтах дверей крамниць та кав’ярень. Кольорова гама ще не цілком згаслого літа і щойно народженої осені сипала під ноги поодинокі жовтуваті листки клена. З обох боків пішохідної зони волого всміхалися яскраво-золоті чорнобривці. Яким теплим може бути життя!

Крамниці світилися сліпучим світлом, хоча день ще не згас сонцем. Блузку! Звісно, нову дорогу блузку! «Ніколи не шкодуй собі. На тобі зекономлять інші!» Дякую, бабусю!

Заглядання поміж вішаки, оцінювання самої себе у зіницях дзеркала, нехтування часу, за яким ніколи не шкодуватимеш. Хіба вона могла пройти повз темно-вишневу суконку на тоненьких бретельках – нізащо! Сукня гарно підкреслювала талію і тільки ледь-ледь сягала колін. Вона ідеально пасувала до нових італійських «човників», куплених з Оксаною у Криму. «Оксана має рацію: треба більше думати про себе».

Здається, трохи розвіялася. Залишилася тільки кав’ярня, і тоді «культурна програма» на сьогоднішній день начебто виконана.

Кава… То тільки перший ковток гіркий. До другого звикаєш.

– Ого! Нарешті бачу Соломійку справжньою жінкою. Так би щодня!

– Твоя школа. Зарплатні вистачить тільки на перукарню. Проте… я вже безробітна.

– Ти? – В Оксани відвисла щелепа.

Соломія розповідала Оксані так, начебто все відбулося з кимсь чужим. Оксана німіла.

– Як я раніше не докумекала, що вона хоче на моє місце? – Соломія дивилася в Оксанині великі очі, не чекаючи відповіді. – Хоча б десь колись при розмові.