Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– Як завжди.

Наталя сіла на стілець і ще раз пригубила. Якась невідворотна тиша вперше витискала з-поміж них повітря. Стало гаряче. Наталя відчинила кватирку. Та тихенько скрипнула, на мить перетнувши тишу: «Говоріть! Хтось же мусить почати!» Дві жінки сиділи одна навпроти одної і мовчали. Вони думали про одне і те ж.

– Прийшла з’ясовувати стосунки? – вирвалося у Наталі.

– Прийшла уточнити, коли ти погасиш кредит, – Соломія намагалася бути спокійною.

– Не в тебе брала і не тобі погашатиму, – процідила Наталя. – А з Андрієм я розрахувалася.

Соломія мовчала. Так, як мовчать німі, бо від природи не можуть нічого вимовити. Змирившись із долею, залишаються тільки кільканадцять жестів і очі, які іноді вміють розмовляти краще від вуст.

Вона мовчки зачинила за собою двері, залишивши на ослінчику вишиту подушечку. Назавжди.

– Алло! Соломійко, до тебе вже телефонувала Оксана?

– Ще ні, – Соломія спантеличено глянула на годинник. Сьома тридцять. – У неї щось трапилося?

– Ти ж знаєш Оксану. Вона за всіх хвилюється. Сказала, що поганий сон приснився. Упевнений, от-от тобі зателефонує. Хотів, щоб ти особливо не переймалася. У вас, жінок, не встиг кіт дорогу перейти чи ворон кракнути – причина, щоб цілісінький день собі голову сушити.

– Дякую, Сашку, не перейматимуся.

– А в тебе хоч усе добре?

– У мене?

– Чую, що не дуже. Післязавтра повертаюся з відрядження. Протримаєшся? Коли щось термінове, купую вертоліт.

– Дякую, Сашку, протримаюся.

Називається: підбадьорив.

«Іноді, чекаючи на сонце, бачиш тільки хмари. Оксана була саме тією, хто розганяє хмаровиння. Невже на цей раз їй забракло сонця? Я лічила хвилини до зустрічі з нею».

Соломії не подобалися дрібні «каюти» в кав’ярнях, де почуваєшся замкнутим, мов у келії. Не любила ні тісняви, ні тлуму. У першій залі місця на двох були зайняті. Вони сіли за великий стіл. Цікава заведенція: коли потрібно великого столу, вільні тільки малі. За сусіднім столиком сиділи три жінки з пляшкою коньяку: як для обідньої пори – нічогеньке празникування! «Соломії теж не завадила б чарчина», – подумала Оксана.

Соломія хилилася до Оксани найбільше. Надія і Сашко також були їй дорогі, та от Оксана була особливою. Може, тому, що з нею коротала найбільше часу. Чи схожість доль? Біль ріднить, як і багатство. І хто вигадав такі паралелі?

– Ми втрьох – у човні? То чим поганий сон?

– Навколо каламутна вода, – нахмурилася Оксана.

– Ти дивилася у сонник? Можливо, якась дорога.

– У мене немає сонника. Знаю тільки, що каламутна – це погано, – коментувала Оксана.

Соломія звикла, що Оксана всіх розраджує, а тут – захмарилася, начебто приснилося, що падає у прірву.

– Сашко сказав би, що забагато води каламутиш, – усміхнулася Соломія.

– Так і сказав би. А ти звідки знаєш?

– Здогадуюся. Йому, бідоласі, десь зараз гикається.

– З ним ти жила б, як у Бога за пазухою. Пам’ятаєш, як він завжди підспівував: «А ми удвох в одне дівча закохані», – прогумкотіла Оксана. – Через тебе у нашу групу перевівся, а ти його на Андрія проміняла! – іронізувала далі Оксана. – Стільки часу минуло… Усе було б гаразд, якби не впала тобі на хвіст ця португальська мацапура. – Оксана не приховувала своєї беззмінної «прихильності» до Наталі.

– Якщо ти про Наталку, то я вчора з нею бачилася, – стисла губи Соломія. – Вона не збирається гасити кредит. Тепер справді не знаю, що робити.

– Годуй пса на свою литку. От недогризок португальський! – Оксана зім’яла на столі серветку. – А ти завжди: «Андрійку, Наталя не встигає зі статтею, подивися за дітьми… Андрійку, подай Наталі склянку… відвези її на роботу». Пригріта гадюка отрути не шкодує. От личина! – Оксана не знала, де примістити руки. – Ось тобі й сон!

– Тепер уже пізно, – здавалося, що Соломія розмовляла з чашкою.

Соломія дивилася у вікно і мовчала. Для свіжої рани треба стерильності: до неї не допускають нічийого ока. Відгомін болю женуть геть, щоб не вростав у пам’ять новою раною. Якщо ящірка не в змозі змінити колір шкіри під колір каменю, чи зможе змінитися камінь?

– Кожен надіється, що шило з мішка не вилізе, – перервала мовчанку Оксана.

Соломія насторожилася, зморщила чоло і підняла брови:

– Ти про ту… Він уже туди не йде, – захмарилася Соломія.

Оксана замовкла, човгаючи по столі кавою.

– Вона народила дитину, – майже пошепки відповіла Оксана. – Вчора увечері телефонувала Світлана Гринишин. Вона живе там неподалік.