Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Жінка знизала плечима і прочинила двері.

– Ну, то що вам треба? – стала у коридорі господиня, не пропонуючи проходити далі.

Соломія з надією глянула на двері до кухні. Жінка вловила погляд незнайомки:

– У вас хоч нема грипу? – вона яструбиним оком пронизала наскрізь Соломіїну душу.

– Грипу? Н-нема, – звела плечі Соломія. Вона справді була не з цього світу.

– Проходьте. Малу вже покупали, тут вільно, – господиня прочинила двері й першою ввійшла до кімнати.

«Я ніколи не забуду цього запаху. Він ударив у ніздрі ще з порога. Це був солодкуватий запах свіжої дитячої купелі. Було не те що тепло, а гаряче, мов у сауні. Тілом пробігся морозець. На столі стояла маленька біла ванночка з водою і пелюшками. Поруч – якісь пляшечки. На підлозі лежали дитячі сорочечки, шапочка, скручені пелюшки та інші підготовлені до прання дитячі речі. Серед них я впізнала великий рожевий махровий рушник з білими витисненими смугами та великими червоними метеликами. Схожий я купувала з бабусею у Криму. Пам ’ ятаю, як не могла ніяк відійти від прилавка: уявляла, як беру до рук рушничок, торкаюся до нього щічкою. Я хотіла його купити, але не знала, чи можна на нього витрачати заколядовані гроші. Бабуся погладила мене по голові й сказала: “Вчися робити собі подарунки. Не чекай на них від інших. Це розпрямляє плечі й додає впевненості”. Хіба я розуміла тоді, що означає – розпрямляє плечі?! “А що, коли на все не вистачає грошей?” – питала я. “На все ніколи не вистачатиме грошей. А для себе – мусить!” – переконала мене бабуся, і я купила рушничок».

Господиня не вибачалася, що в хаті неприбрано. Це її анітрохи не гнітило. І навіть не було її проблемою, а проблемою того, хто приходить без попередження.

Соломія згадала, що має покласти на стіл цукерки.

– Щоб маленькій жилося солодко, – Соломія встромила в жінчині руки цукерки «Асорті» і з ввічливості всміхнулася.

– Дякую, – сухо зреагувала господиня і поклала приносини на підвіконня. – Я вас слухаю, – вона вказала на стілець біля дверей.

Соломія несміло сіла на крайчик стільця, поклавши на коліна сумочку.

Господиня не просила вибачення, що не може запросити Соломію до столу. Не пояснювала про зайнятість, а ще раз стримано поглянула на непрохану візитерку.

– Ви – Соломія? – ще сухіше, ніж сухо, процідила жінка.

Соломія так злякалася, що випустила з рук сумку.

– Чого ви прийшли? – мідний, майже крижаний голос уповзав Соломії під шкіру і заступав їй дихання.

Що, що треба казати в таких випадках? Соломія склала руки, як для молитви:

– Я… я знаю, вам важко. – Соломія силкувалася щось зліпити докупи. Та думки порозлітались, як просо з розірваного лантуха.

– Чого ви прийшли? Якщо по свого чоловіка, то його у нас нема. І не буде! – тупий приглушений дзвін застрявав у вухах.

– Ні-ні. Він удома, – Соломія глитнула повітря.

Ще перед порогом Соломія жила передчуттям сутички, а тепер – бажанням утечі.

– Я зважила наші… Ваша дочка… їй треба закінчити школу. Майбутнє. У мене… нема дітей. То, може, я б… Ось… гроші. Може… – здавалося, що в Соломії серйозний дефект мови. Вона приховала обличчя волоссям.

– Ви хотіли купити дитину? – прямо випалила жінка. – То не до нас.

У Соломії вдруге висковзнула сумка. Вона витерла в рукав свої змокрілі руки і підвелася із стільця:

– Я не про це. Може, дитині згодиться… То від Андрія. – Звучало майже резонно.

– Нам нічого від вас не треба. Дитину ми записали «Богданівна». Більше не приходьте.

«Я спробувала ще раз глибоко вдихнути цей солодкуватий запах купелі, пелюшок та олійки. Очі потай ковзнули по воді у ванночці, шапочці біля столу і рожевому махровому рушничку, подарувавши їм мовчанку. Мені хотілося якомога швидше втекти звідси. Я знала, це був мій останній у житті божевільний крок. Більше таких не буде».

– Пробачте.

У коридорчику було темно. Соломія непомітно поклала згорток з грошима на підвіконня. Жінка замкнула за нею двері. Все!

…Улянка так і не повернула ляльки…. Бабуся купила іншу… У коротенькому синьому платтячку з вузенькою мережкою і довгим білим волоссям. Ця також казала «мама». Чому ж ніяк не виходила з голови та перша?..

– Сашку! Я зробила нову зачіску, нафарбувала вії й одягла нову сукню! Гадаєш, даремно старалася?!

– Ну, що ти, люба! За п’ятнадцять хвилин я – у тебе! Якщо навіть доведеться змінити всі кольори світлофорів та напрямок одностороннього руху!