Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Я усвідомив це того дня, коли отримав свій новий зубний протез.

Добре пам’ятаю тодішній ранок. Десь за чверть восьма я вислизнув з ліжка і пішов до ванної кімнати — завчасно, аби встигнути поперед дітей. Стояв мерзенний січневий день. У світлі, що сіялося з жовтувато-сірого неба, все виглядало похмурим. Крізь віконце внизу було видно клаптик землі завбільшки п’ять на десять ярдів, порослий травою та оточений огорожею оливкового кольору, з прогалиною посередині — те, що ми називали садом. Усі будинки на Елзмір Роуд мають однакові садочки, огорожі й газони. Вони відрізняються лише тим, що біля осель, де не живуть діти, моріжок посередині не витоптаний.

Доки ванна наповнювалася водою, я намагався поголитися старим лезом. Із дзеркала на мене дивилося моє обличчя, а нижче, на поличці, у склянці з водою, лежав зубний протез для нього. Це була тимчасова модель, яку виготовив мій дантист Ворнер, якою я маю користуватися, доки не буде готова нова. Взагалі-то, я виглядав не так уже й погано: таке собі квадратне рум’яне обличчя, ясно-блакитні очі й світле волосся відтінку вершкового масла. Дяка господу, я ще й досі не посивів, не став лисим, а з новою щелепою виглядаю молодшим за свої роки. А мені вже сорок п’ять.

Подумки зазначивши, що треба буде купити нові леза, я заліз до ванної і став натирати себе милом. Почав з рук (вони у мене пухкі, з веснянками по лікті), тоді взяв щітку для спини та перейшов до лопаток — без неї я б їх не дістав. Це може здатися дурницею, але певні частини мого тіла стають для мене важкодоступними. Чесно кажучи, я дещо схильний до огрядності. Та товстуном себе не назвав би. Важу я кілограмів дев’яносто, а коли востаннє міряв талію, то вона була близько сорока восьми, ну, може, сорока дев’яти дюймів, точно не пам’ятаю. Я не один із тих «бридких пузанів», у яких черево звисає до колін. Просто я моцний, з широкою кісткою. Ну, знаєте таких активних, енергійних, опасистих чоловіків? Їх ще кличуть Товстунами чи Кабанчиками і вважають справжньою душею товариства. Так от, це про мене. Мене часто називають Товстуном. Товстуном Боулінгом. Насправді ж мене звати Джордж, Джордж Боулінг.

Хоча тоді зовсім не було настрою когось розважати. Раптом я усвідомив, що останнім часом чи не щоранку прокидаюся у пригніченому стані, хоча сплю добре, і з травленням проблем не маю. Зрозуміло, що річ у цьому клятому протезі. Крізь скло склянки він здавався ще більшим, і виглядало так, ніби ті зуби вишкіряються на мене. Паскудне відчуття — сидиш, зціпивши ясна, згорнувшись калачиком, та кривишся, ніби щойно відкусив кислого яблука. До того ж, можете казати що завгодно, та зубний протез — це певний життєвий етап. Щойно випаде твій останній зуб, маєш змиритися з тим, що часи, коли ти міг удавати із себе голлівудського шейха, відійшли у минуле. Ще й жиром заплив до сорока п’яти років. Потягнувшись за милом, щоб натерти ноги, я подивився на свою статуру. Брешуть, коли кажуть, що товстуни не бачать власних стоп, та безглуздо сперечатися з тим, що, вирівнявшись, я міг роздивитися тільки пальці ніг. Жодна жінка не погляне на мене, хіба що за гроші, подумав я, розтираючи мило по животу. Та й, варто сказати, не так уже й потрібні мені були ті жіночі погляди.

Тоді у мене в голові немов щось перемкнуло — сьогодні я насправді мав привід бути у доброму гуморі. По-перше, не треба було йти на роботу. Стара машина, на якій я «інспектую» свій район (займаюся страхуванням у компанії «Летюча саламандра»: страхування життя, близнюків, покриття ризиків пожеж, пограбування, аварій — усе це моя парафія), перебувала в ремонті. І хоча я мав заскочити до лондонського офісу, щоб занести деякі папери, та сьогодні взяв вихідний, аби нарешті дантист зміг довести до пуття мої нові протези. Та окрім цього я мав ще одну справу, яку ніяк не вдавалося владнати. Впало мені в кишеню сімнадцять фунтів, про які жодна душа не знає — ніхто з моєї родини. А сталося це от як.