Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Один хлопець з нашої фірми, звати його Меллорс, десь відкопав книжку «Астрологія та кінні перегони», в якій ішлося про зв’язок між розташуванням планет і кольором форми жокея. Саме в цей час у перегонах мала стартувати Наречена Корсара — не надто перспективний, м’яко кажучи, кінь, та її жокей був весь у зеленому — в кольорі, що на той момент, як свідчили зірки, був найщасливішим. І от Меллорс, який тоді пристрасно захопився всією цією історією з астрологією, поставив кілька фунтів на цього коня і благав мене зробити те саме. Зрештою, щоб він тільки стулив пельку, я ризикнув, поставивши десять шилінгів, хоча зазвичай таким не займаюся. І Наречена Корсара першою дісталася фінішу. Не пам’ятаю вже якими були ставки, та отримав я сімнадцять фунтів. Інстинктивно, й досі не розумію, чому саме так вчинив (певно, теж новий життєвий етап), я поклав ці гроші на рахунок в банк і вирішив зайве про це не розпатякувати. Таке зі мною вперше. Добропорядний чоловік та батько витратив би їх на нову сукню для Гільди (це моя дружина) чи нові черевики для дітлахів. Та я п’ятнадцять років свого життя був добрим сім’янином, і це мені починало набридати.

Коли моє тіло нарешті було повністю намилене, я відчув полегшення і ліг у ванну поміркувати над тим, на що б витратити ті сімнадцять фунтів. Чи провести вікенд з подружкою, чи тишком-нишком почати спускати їх на всілякі забаганки типу сигар чи міцного віскі. Мріючи про жінок та сигари, я крутнув кран, аби додати гарячої води, як раптом почув оглушливий тупіт, наче по сходах біля ванної пронеслося стадо бізонів. То були дітки, хто ж іще! Двоє дітей у будинку такого розміру, як наш, — це щось на кшталт пінти пива у кухлі на півпінти. З-за дверей лунав шум, який раптом змінився гучним зойком:

— Татку, пусти!

— Зачекаєш. Геть звідси!

— Але татусю! Мені дуже потрібно!

— Пошукай інше місце. Геть звідси! Я приймаю ванну.

— Татку-у-у! Мені ду-же потрібно!

Що тут вдієш! Я відчував, що краще мені відчинити. Вбиральня у нашому будинку, звичайно ж, була разом з ванною. Висмикнувши пробку для зливу води, я похапцем витерся рушником. Варто мені було відчинити двері, як найменший з моїх дітей — семирічний Біллі — стрімголов залетів досередини, ухилившись від мого потиличника. Я побачив, що не змив мило з шиї, тільки тоді, коли майже повністю вдягнувся та шукав краватку.

Мило, що засохло на шиї, — ще те задоволення. Якщо його старанно не змити, решту дня почуватимешся так, ніби по тобі проповз слимак. Настрій геть зіпсувався, і вниз я спустився, готовий всім наваляти.

Наша їдальня, розміром футів чотирнадцять на дванадцять, а то й менше, не надто простора, як і у всіх на Елзмір-роуд. Буфет з японського дуба, на якому пилом припадають два порожні декантери та срібна підставка для яєць — весільний подарунок тещі, ледь сюди вмістився. Гільда клопоталася біля заварного чайника, як завжди стурбована останніми новинами. Сьогодні у «Віснику» написали, що зростають ціни на вершкове масло. Печі вона не запалювала, і в приміщенні стояв лютий холод, хоча вікна й були зачинені. Нахилившись та засопівши (віднедавна цей звук супроводжував чи не кожен мій рух), я підніс сірника до конфорки, натякаючи дружині на те, що трохи тепла нам би не завадило. Вона скоса подивилася на мене, як зазвичай у ті моменти, коли моя поведінка здавалася їй занадто зухвалою.

Гільді тридцять дев’ять. Коли ми тільки познайомилися, вона була схожа на зайця. Загалом, так само виглядає вона і зараз, от тільки дуже схудла, всохла, а в очах оселилася постійна тривога та неспокій. Ще й стала частіше хнюпитися. Щоразу, як у неї псується настрій, вона горбиться й схрещує руки на грудях, наче та стара циганка біля вогнища. Гільда з тих людей, які дуже чутливі до будь-якої біди. Навіть до якоїсь дрібниці. На війни, землетруси, чуму, голод та революції їй начхати. Поповзли вгору ціни на вершкове масло, прийшов велетенський рахунок за газ, дітям час купувати нове взуття, ще й наближається термін чергового платежу за радіо — от що насправді турбує Гільду. Я дійшов висновку, що вона отримує справжнє задоволення, виснажуючи себе цими заявами: «Джордже, це не жарти! Я не знаю, як ми далі житимемо! Де взяти грошей? Здається, ти зовсім не усвідомлюєш, наскільки все це серйозно!» І все в такому самому дусі. Вона вбила собі в голову, що зрештою ми опинимося у трудовому таборі. Та парадокс у тім, що навіть якщо таке станеться, вона й наполовину не перейматиметься з цього приводу так сильно, як я, навпаки — певно, буде тішитися з відчуття захищеності та стабільності.

Читать дальше