Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Перше кохання стало для Соломії і першим розчаруванням. Художник Андрій був для неї єдиним, а вона для нього – однією з багатьох. Тож, коли трапилася можливість поїхати на заробітки в Португалію, Соломія довго не думала. Але добре там, де нас нема: Португалія одразу ж починає випробовувати Соломію на міць. Виснажлива дорога, нелюдські умови проживання та тяжка робота у теплицях сеньйора Родріґеса з ранку до ночі – закордонний рай виявляється справжнім пеклом. Останньою краплиною стає раптова хвороба Соломії. І тієї миті, коли здається, що чекати на допомогу немає від кого, з’явиться він. Той, хто допоможе втриматися там, де так легко впасти…

« … Мені досі перед очима той вечір. Я скрутилася калачиком на канапі й ніяк не наважувалася погасити світло. Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала … Лиш неймовірно холодно. Усе начебто по-старому, але не так, як тоді, коли бабуся була. Була! Кожна цяточка нагадувала про неї … Ставало лячно від порожнечі. Я не знала, у який куток забитися, куди втекти.

Вдяглася у бабусин зелений светрик, але холод не минав. Страх теж.

… Сірі вовки вигризли душу. Білі льоди вкрали тепло … Мені здавалося, що стою одна-однісінька на морозі й не можу ступити кроку. І нема вже кому відігріти.

Я шукала другу половинку ниточки, яка раптово розірвалася. В ’ яжи-не в ’ яжи! Натягла на себе ковдру, але нічого не допомагало. Немає нічого страшнішого від самотності. Врешті-решт я поволі підвелася і взяла до рук саморобну полотняну книжечку, яку знайшла перед тим у себе під подушкою. Вона пахла бабусиними руками. Стало тепліше. “Ти писала її для мене, бабусю”. Я торкалася сторінок, мов бабусиних пальців. Бабуся знала, що невдовзі покине мене. Та цього не знала я!

Дорога Соломійко!

Пробач, що не можу більше бути поруч. Та щоранку я посилатиму тобі теплого промінчика, щоб ти не запізнювалася до школи.

Не дозволь хмарці засмучувати твоє личко, і я радітиму за тебе. Не бійся труднощів і не впадай у розпач. Будь сильною і зумій знайти своє щастя.

Пам ’ ятай: лише той вартий щастя, хто вміє впізнати його, вибороти і зберегти.

Ти була й залишаєшся для мене найціннішим скарбом.

Я завжди любитиму тебе.

Твоя бабуся

Несподівано заскрипів замо ` к. Я перепинила дихання і втупилася в двері, ховаючи книжечку під светрик.

Першим зайшов вітчим. Своїм мідним голосом він переполошив тишу:

– Я казав, що вона тут.

– Чому ти втекла, доню? – мама глянула на мене з докором. – … Бабусі вже … нема, – зм ’ якла вона й сіла поруч. – Ходи …

– Не піду!

Хіба вони не розуміють, що я не можу і не хочу вийти з цієї спорожнілої кімнати? Навіщо ці набридливі вмовляння? Скоріше б мені виповнилося вісімнадцять! Та хіба я можу змусити землю крутитися швидше?

Я не знаю, що то за прив ’ язаність. Відчуваю тільки, що нестерпно хочу чути бабусин голос. Він ніяк не відпускається моєї пам ’ яті. Затуляю його у вухах, аби не втік. Я хочу, щоб це ліжко, як і досі, було теплим, а кімната – світлою. Хочу, щоб у печі знову потріскував вогник. Хочу, щоб бабуся знову БУЛА. Чому від мене нічого не залежить?!

Маму я любила, але не вітчима. Йому весь час усе було не так. Саме через нього мама поїхала на Сибір. Я завжди запитувала себе: чому він мене терпіти не може? Чому мама любить його більше, ніж мене? Що я зробила не так? Чи знав хтось про мої картання? Хто знав, того вже нема …

– Ще теплі, їж, – мама простягла миску з пиріжками.

– Дякую. Я не голодна, – криво глянула на миску. Воліла не казати нічого.

– Ти і вчора не їла.

– Не хочу! – я шубовснула під ковдру й заховала книжечку під подушку.

Мама розуміла, що в неї нічого не вийде, проте вирішила лягти поруч.

– Тільки не на бабусине ліжко! – закричала я не своїм голосом. – Воно моє! – Я не знала, що зі мною коїться. Підхопилася на рівні ноги й перегородила мамі шлях. – Тут спатиму я!

– Хіба я винна в тому, що сталося?

– Пробач, – я прихилилася до мами і вперше голосно схлипнула.