Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– Мені б хоч раз на два тижні до церкви.

– Я заплатила за тебе п’ятсот (!) доларів тому ледацюзі, що привіз тебе сюди! П’ятсот, чуєш?! І тепер ще щомісяця плачу тобі чотириста. Ти що, не тямиш?! Я ку-пи-ла тебе! – сичала сеньйора Корнелія, сидячи на унітазі й учепившись кістлявими пальцями в Соломіїну шию. – «Ку-пи-ла!» – Її очі нагадували Етну, із якої сипалися палючі вогняні іскри, спустошуючи навколо навіть повітря.

Соломії перехопило дихання. «Боже, вона мене душить не на жарт!» Невже варто було їхати аж до Італії, щоб бути задушеною у клозеті цих двох сичливих чуперадел. Соломія так шарпнула стару, що та своїм «скупим» заднім місцем мало не потахла в унітазі й зо страху втратила мову. Соломія жестом великодушного рятувальника вишарпнула її звідти й поклала на рівні ноги. «Навіщо було ночами вивчати їхню мову, коли мова жестів найдоступніша!»

Соломія не звикла виливати душу. Хіба що Богові. Вона стояла на колінах, як удома. У церкві було порожньо. Вона молилася. Так пристрасно і чисто, як можна розмовляти тільки з Богом.

– Вибирай: або ти їдеш до Неаполя і доглядаєш божевільну, або залишаєшся в селі біля Мілана і няньчиш двох малих, – Микола довго не чекав. Робота теж.

Це ж треба мати дві вищі освіти, щоб міняти підгузки й жити в домі божевільних!

«Я більше тут не залишуся!»

«Ти хочеш знати, як я потрапила до Італії? Це був довгий і грузький шлях, яким ходять ті, у кого втікає з-під ніг земля. Це була розстелена моєю безпорадністю ковзанка, на яку ступила обділена материнським теплом дівчинка, ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю і бажання бути не гіршою від інших. Синці навчають триматися на ковзанці. І я навчилася. Я хочу, щоб ти ніколи не знала, що таке лід. Хочу, щоб ти ходила світлими стежками, не схожими на мої».

«Усе почалося, коли Андрій запросив мене до себе на каву. Я світилася, як світиться дитина, коли їй подарують нову ляльку. Навіть утекла з третьої пари. Це був перший теплий березневий день. Ясний, мов у травні. Я вже не йшла, а летіла додому, мов на крилах. Таке зі мною було вперше. Навіть не скидаючи куртки, вигорнула на долівку півшафи. Не знаю, скільки я ввивалася перед дзеркалом, наспіх приміряючи то плаття, то спіднички. Врешті-решт одягла те, у чому прийшла з університету. Тоді я була на другому курсі і вперше в житті закохалася. У той час я ще не знала, що кохання – це штормова хвиля, яка збиває з ніг, не питаючи згоди. Такого досвіду в мене ще не було».

Андрієві руки спрагло тяглися до розкішних дівочих грудей… Пестили шию, плечі, руки. Він розсипався на дрібні друзки щастя. Соломія несміливо заплутувала його в пломенях любові. Який ажурний ланець кохання! Яка незгасима пожежа!

Соломія пригорнулася до Андрієвих грудей і заплющила очі. Під повіками ясніло, хоча в кімнаті було напівтемно. Чи то їй здавалося, чи то вже снилося, що вона боязко, на пальчиках пробирається винним погребом, шукаючи подих прохолоди. Вбирає насичений аромат вина, настояного роками й вивіреного часом. Солодкуватий ванільний запах підіймається хмаркою до фата-морганних замків. Вона розплющує очі. «Чи довго я спала?» Й помічає, що, як і раніше, лежить біля Андрія, у його кімнаті, вклавши голову йому на груди.

«Я буду тобі найвірнішою у світі дружиною. Я кохатиму тебе так, як ніхто досі… Я турбуватимуся про тебе. Усе життя. Добре?..»

«Добре».

Ранок мав би розсвітити очі реальністю. Та ще не ранок! Андрій почув, що Соломія пробудилася. Він забрав з її чола пасмо чорного волосся і пригорнув до себе:

– Скоро зазоріє. Ти прийдеш сьогодні?

– О сьомій.

– У нас буде море часу. Що тобі приготувати?

– А що ти вмієш?

– Яєчню.

– Я не люблю смажениць.

– Тоді торт «Наполеон».

– Ти ж не вмієш пекти.

– Зате знаю, де гастроном, і вмію бути Наполеоном…

На нічному столику не було келихів з бургундським. Її не чекало джакузі з пелюстками троянд. Не кидав їй під ноги свою славу іспанський тореро. Не дарував ні блюзу, ні джазу новоорлеанський саксофоніст. Не пахнуло гавайською спекою, ні індійським мускатом. Не горіли свічки. Над одром їхнього кохання не висіло рожеве пасмо фіранок, і ніщо не відділяло їхнє ложе від світу поза ними. Бо тим одром був тільки твердий старенький рипучий диван, м’якший від вишуканих постель.

Ніхто не зважав ні на коротеньку вишневу курточку, що давно сповзла зі спинки крісла на килимок, ні на стежку розгублених деталей, що вигиналася від порога до ложа пристрасті – чорні лаковані «шпильки», джинсова спідничка, светр, прозірчасті панчішки, шпилька для волосся (аж ніяк не елементи декорацій такої ночі!). Дверцята шафи незачинені. На них згорбилася зім’ята чоловіча сорочка, на підлозі розляглася краватка. Метаморфоза гармидеру чи необхідність хаосу пристрасті у дзеркалі кохання?