Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Соломія мигцем підіймалася вузькими східцями на третій поверх. Нагорі відразу за поруччям виднілися коричневі, оббиті дерматином двері зі скромною білою бляшкою під номером «28». «Там, угорі, він живе», – подумала Соломія і ще раз поправила розтріпане волосся. Почула, як щось загупало. Зупинилася й оглянулась. Це було її серце, яке хотіло вистрибнути з грудей. Вона на хвильку спинилася біля вікна на сходовій клітці й зиркнула вниз. Перше весняне сонце вже встигло прогріти шибку. У дворі ганяли м’яча хлопчаки, застромивши шапки в кишені. Дві бабусі в коричневих мохерових шапках далі сиділи на лаві, щоб, бува, хтось не оминув їхнього ліку. Недалечко прогулювалися дві молоді мами з синіми візочками, накритими кольоровими турецькими рушниками. «Хлопчики», – подумала Соломія і всміхнулася. Її отямив дзявкіт рудої кучматої шавки, яка бозна-звідки взялася і намагалася вхопити за ногу. Андрій відчинив одразу.

Соломія все ще тремтіла і не могла повернутися до тями. «Ковтни», – простягнув їй склянку води, яку нашвидкуруч набрав із крана. Соломії трохи відлягло, хоча досі у вухах ще зависло ущипливе гавкання. Здається, аж тепер вона розпізнала мелодію «Сheri, Сheri Lady», яку вперше почула, коли їхала з Андрієм у потягу в той день, коли вони познайомилися.

Соломії направду полегшало. Вона присіла на канапу й озирнулася. Здавалося, що потрапила до іграшкової квартирки. Справа, біля вхідних дверей, тулилися кухонна тумба та газова плитка на дві конфорки, зліва – мийниця і холодильник. Зараз-таки за ними починалася світлиця, відгороджена квітчастими шторами. Ні ванни, ні клозету. Це нагадувало якийсь модифікований студентський гуртожиток, із якого виселяють, якщо виявляють праску, а про газову плитку годі й казати.

Вони сиділи біля вікна за великим коричневим полірованим столом, застеленим посередині білою, в’язаною гачком серветкою, і пили розчинну індійську каву. Крізь прозірчасті гардини проступав двір. Лавки були порожніми, жінок із візками вже не було.

– Як ти? – запитав Андрій.

– Легше, – всміхнулася Соломія.

Досі їй думалося, що Андрій живе по-іншому.

– Ти розчарована? – викрив її Андрій.

– Мені в тебе подобається! – Соломія знала, що не вміє викручуватися.

Над канапою висів килим. Над килимом – Андрієва весільна світлина. У Соломії щось тьохнуло під серцем.

– Це моя… це – колишня… дружина. Галина. Я казав тобі… – випередив Соломію Андрій і притьмом перевів погляд на касетник «Весна», що стояв на тумбочці. – Може, якусь іншу музику чи ввімкнути телевізор?

Соломія похитала головою.

– Мені вже треба йти, – торкнулася своєї сумочки, що висіла на бильці крісла.

– Зачекай ще трохи. Куди ти так рано?

– Я мушу…

– Ну, будь ласка. Ще трішки… Будь ласка… Я так чекав цієї зустрічі…

Уже все позаду. Усе, крім спогадів. Соломія далі лежала на своїй канапі, вдивлялася у стелю і проганяла ті спогади. Коли падеш – ловишся за повітря. Вона ловилася за мовчазне світло на комоді – світло бабусиного портрета. Сьогодні, як ніколи, Соломії потрібна була чиясь порада. Вона підвелася, підійшла до комода й обережно пригорнулася чолом до рамки. «Пробач, бабусю, я не знала». Соломія притихла і довірливо заглянула в бабусині очі, мов у вічі свого правдивого, ще донедавна земного Ангела-хоронителя. «Пробач! Я посковзнулася. Я справді нічого не знала про пологи! Андрій збрехав мені. Сказав, що розлучився. Знаю, виправдання – не слабкість, як і любов… Я надто слабка у самотності… Та про це знаємо тільки ми з тобою».

Бабуся мовчала. Тільки скло портрета рятувало цю нестерпно довгу мовчанку. Соломія спробувала думати про щось світле, та згадка про сьогоднішній день защораз викрадала її.

Сон, як злочинець, утікав з-під Соломіїних вій. Як заснути?! Мозок кипів. Ковдра сповзла на підлогу. Соломія заплющила очі.

Записничок! Пальці повільно торкалися полотна, як захованого на сто замків дорогого їй тепла. Сторінка за сторінкою вдячно відповідали взаємністю:

Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову.

Соломія чула між сторінками м’який бабусин голос. Голос, який не розчиниться вічністю, бо живе в Соломіїній душі. Голос, який не повторюється, бо дається кожному, як пучок генів чи відбиток пальця при народженні. Соломія досі пам’ятала його, як пам’ятають присмак першого причастя…

На білій хмарці пам’яті до неї поверталося світло її дитинства. Її спо-га-ди. Спогади потягли її за м’яким бабусиним словом кудись у далекі канікули. «Ведмеді лягають у сплячку взимку, а моя Соломійка все літо проспала б, якби не такі само жовтороті палисвіти, що живуть від літа до літа. Уже знову чатують біля брами. Прокидайся!» – будила бабуся онучку ледь не перед обідом.