Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Здається, усі спали. Принаймні ніхто не помітив, як я підвелася і вийшла в коридор. Ковзани лежали в закомірку на горішній полиці. Я йшла навіть не на пальчиках. “Хай чують!” Не почули. Я прочинила вікно й вистрибнула. Безпечно й звично, як це часто робила досі.

Хіба ковзанка знає, що таке самотність?! Тоненькі сталеві леза малювали по-новому долю цього вечора, і завтрашнього теж. Місяць огорнувся білим тонким плетивом, ховаючись від паморозі. Небо вперто тримало у холодній долоні зорі. Може, впаде яка? Стара груша застигла у нерішучості й розпростерла свої сухі покручені пальці мені над головою. Який чужий і холодний сьогодні сад! Яка незвично слизька моя ковзанка! Я присіла на лід, протираючи задубілими пальчиками пружки від ковзанів:

– Тебе болить? І мене болить! – я послинила пальчик і торкнулася криги. – Гадаєш, стане легше?

Сіла на коліна і нарешті викотила із серця білу сльозу, яку бачила тільки ковзанка. Єдина, кому я могла довірити свій смуток … »

Це був перший запис у щоденнику Соломії Сливоцької, тоді ще неповнолітньої, доля якої ненароком ступила на ковзанку.

Соломія переступала з ноги на ногу, стискаючи в руках газету: виявляється, пізнавальні знаки не піддаються часові.

– Сеньйорки трохи примхливі, та ти не на курорт приїхала, – зморщив чоло Микола і простягнув Соломії аркушик із міланською адресою.

Вона збагнула все, щойно переступила поріг. У кімнаті було напівтемно. Дві сивоволосі худі сеньйорки, перенизані з шиї до пальців грядою коштовних золотих низок, сиділи на дорогій шкіряній канапі, зацікавлено оцінюючи нову служницю. У кімнаті повівало духмяними свічками й пеклом. На стінах висіли дорогі олійні картини з фрагментами Венеції. Тільки дві старенькі пальми умиротворено споглядали цей звичний пейзаж, не реагуючи жодним порухом листка.

– Ти давно в Італії?

– … – Соломія похитала головою.

– Значить, ще не знаєш, як слід поводитися із сеньйорами, – дві пари старих колючих чорних очей втупилися в неї. – Це ще краще!

«Не торкатися… не брати… не класти… не наступити… не зачепити…» Соломія не встигала за їхньою думкою.

Усе почалося наступного дня. З кухні. Соломія накривала на стіл. Сеньйора Корнелія поправила поглядом білу скатертину і пересунула серветку. Руки тремтіли у всіх трьох.

– Я не хочу соусу з грибами!

– …але…

– Я передумала!

Сеньйора Корнелія окреслила кислим поглядом таріль, з гідністю підвелася і демонстративним жестом Цезаря жбурнула на землю спагеті. Червона, як рана, пляма розвередилася по підлозі. Довгими білими червами порозповзалися по ній спагеті. Білими колючими, пронизливими блискавками впиналися облудливі очі в Соломіїну сконфужену постать:

– Прибери, паскудо!

«Бажання перестрибнути через усі шлагбауми з ’ явилося надто спонтанно. Але я швидко звила в сувій світлу заполоч таких свавільних думок: у невільниць немає дверей. Самі стіни».

Соломія не мала вихідних.

Подай, візьми, віднеси, поклади, випери, витри… – скільки ще синонімів у довготерпіння! Можеш не погоджуватися, якщо маєш кращу роботу. Невже шлях до раю тільки через пекло? Якби ж то до раю!

– Дивись, заберешся у мою шкатулку, не пошкодую отрути!

Сеньйорки справді не шкодували отрути. Вони все здобували вказівним пальцем. Соломіїна доба шматувалася на нез’ясовні відтинки, начинені глицею і приниженням. Щоб бути більшим, стань коло меншого. Не маєш меншого, применш більшого або рівного з тобою. Який довершений канон рівноваги – гаманець вирівнює сутужність на розум. (То тільки в бідних гроші не тримаються дірявих кишень, навіть якщо їх намастити медом.)

Корнелія непогано пересувалася сама, та категорично відмовлялася ходити:

– Ти мусиш мене провадити в туалет, бо я так хочу! Затямила?! – вона всміхалася так, начебто вкотре підкорила Спарту.

І Соломія провадила: тут нічиї бажання не обговорювались, як на турнірах у Колізеї. Зазвичай палець показував тільки вниз. Помилування було схоже на відпущення гріхів найзапеклішому злочинцеві й виявлялося у вигляді разового (на місяць!) виходу до церкви.

Соломія розуміла, що не скрізь такі умови. Їй хотілося вирватися з цієї пастки. Та як? Де жити? Де знайти іншу роботу? Чи буде інша ліпшою?

Найдужче їй не вистачало світла. У сеньйор – алергія на сонце. Вони навіть не дозволяли розсувати штори. Відгородитися від світу можна стінами чи шматком тканини, та вирвати себе з темного приречення не допоможуть ні гроші, ні вишукані псевдоманери.