Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

«Це був мій перший досвід кохання. У мені змагалися різні невпорядковані відчуття, визначення яким я не вміла підібрати. Я відганяла від себе докори сумління й невпевненість, наче забігла у чужий сад і зірвала чиєсь яблуко. Мені було лячно: в яку шкіру не вдягали б зайця, у ньому завжди проглядається заяча душа».

Вікно заблищало сухозліткою березневого ранку. Десь унизу прокидалася брунька, відкриваючи світлові тонку лусочку. Вітрові не треба було хитати крони (бо й крон ще не було!), і він тихенько бавився балконною шибкою, яка так і не переставала дзеленчати. Та це, здається, нікого не дратувало. Надворі занявчав кіт. Як дитя.

Телефонне бряжчання грало по нервах. Тільки він міг підняти слухавку. Міг і мусив! Андрій поплентався до телефона.

– У вас народився син. Три чотириста. 51 сантиметр. Ви чуєте? Три чотириста.

– Дяк. – Гудки…

– …Галина? – вже встигла пополотніти Соломія, підвівши погляд до портрета над килимком.

– Ні. М-м-медсестра… три чотириста… син… – це вже звучало не скрадливо.

Соломіїні щоки запалахкотіли так, наче стояла біля вогнища.

– Я мушу йти, – Соломія пришерхла до тих слів у слухавку, а коли отямилася, то вже стояла в коридорі й натягала тісненьку спідничку. Сяк-так засунула щойно зіпсовану блискавку на светрі, поправила волосся, що неслухняно розтріпалося з коси, накинула на себе коротеньку вишневу куртку і швидким «алюром» вирвалася на свіже повітря. Андрій проводжати не йшов. Тільки чиясь писклява шавка будила сусідів нестерпним дзявканням.

Нарешті свіже повітря.

«Я не знала, ненавидіти його чи себе. Натомість ненавиділа цю безлюдну вулицю, на якій не видно було жодного таксі … Мені хотілося заплющити очі й усе забути. Та спершу я мусила якось дістатися додому».

Скільки можна чекати на цій клятій зупинці? Соломія переступала з ноги на ногу і потирала руки. Зрада перетискала горло любові: «Втелющилася, кішечко, а тепер маєш! Швидше уживайся з думкою про віроломство. Гаси пожежу! Який гидкий пафос! Пришелепкувата! Ти досі не знала, що в кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти!»

«Коли хочеш вигородити саму себе, перекладаєш провину на випадковість. Я не вигороджувала себе, хоча ладна була провалитися крізь землю, та змінити нічого не могла. Я чекала на новий день, щоб затулити ним день учорашній».

Оксана сказала б: «Відірвалася, та й годі!»

«А якщо це любов?..»

«Любов – як добрий обід: спочатку салат, потім суп та смаженина, аж наостанку морозиво з шоколадом. Якщо починаєш відразу з морозива, може пропасти апетит і на салат, і на печеню. Недурний придумав!» – Оксана зналася на цих справах трохи краще.

«Йому можна пробачити тільки тоді, коли любиш».

Вродлива висока темноволоса дівчина, за якою оглянеться на вулиці не один чоловік, розгублено стояла сама-саміська на автобусній зупинці, не тямлячи, що автобуси в таку порань майже не ходять.

Нарешті вдома! У будинку було порожньо й тихо, але тепло й затишно. Десь за вікном воркувала горлиця, цвіркотали горобці… Сонце підіймалося аж до яблуні, затоплюючи кімнату світлом. Тут кожен кутик дихав теплом, таким близьким і рідним. Хіба є щось відрадніше на світі, ніж свій дім?!

Старенька, майже антикварна горіхова шафа довірливо заглядала їй у душу своїм вивіреним дзеркалом. Кришталева, уже трохи старомодна люстра з довгими прозорими пацьорками тьмяно ховала Соломіїне сум’яття.

Розсвітити! Так, розсвітити безумство цієї божевільної ночі! Соломія повідчиняла вікна, щоб ніщо не заступало шлях світлові. А тоді підвела очі до розп’яття над комодом: «Прости мені, Боже!»

«Мені було справді погано. Я весь час думала про Галину. Якесь дурне відчуття провини не покидало мене. Це було схоже на сон: розумієш усе тільки тоді, коли прокидаєшся».

Соломія вклалася на канапу й дивилася на стелю, хоча стелі не бачила. Укотре розтерла пальцями по щоках туш. Згадувала все до дрібниць і не могла зрозуміти, чому так трапилося. Коли падеш – ловишся за повітря.

Перед очима пробігав учорашній день. Андрій мешкав у малосімейці. Зовні це була майже звичайна багатоповерхівка, тільки без балконів і лише з двома під’їздами. Перед входом росла береза. Під нею на лавочці сиділи три бабусі в пишних мохерових беретах. Соломія поправила комір курточки і шмигнула в під’їзд. «Чи не краще було зустрітися у першій-ліпшій кав’ярні й випити хай і зеленої чи перепаленої кави, ніж блукати між чужими під’їздами, – подумала вона. – Це – перший і останній раз, – переконувала себе, забираючи волосся з палахких щік і розсуваючи змійку курточки.