Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

– Збрехати, що розлучився, і запросити у гості в той день, коли дружину забрали в пологовий будинок! Це ж до такого додуматися треба! А ти кажеш «не бери до серця», – кипіла в слухавку Соломія.

– Тоді бери! Ти хотіла, щоб він заздалегідь сказав тобі: «Соломієчко, мені терміново потрібна коханка». Ходім краще на перепалену каву, – раптом почулося в слухавці.

– На яку? – не могла оговтатися Соломія.

– Ти, здається, ще спиш! У «Каштані» без Сашка нам добру не дадуть. За десять хвилин буду біля гастроному. Па-па.

«Оксана має рацію. Хіба це кінець світу? Усі ми іноді потрапляємо в безглузді ситуації, не вміючи заздалегідь передбачити їх. Андрій був завбачливішим: знав, що повірю. Справжній митець витонченого віроломства: хотів бути вірним тій, якій зрадив, і тій, із якою зрадив, не знаючи, що надламав серця обом.

Я вирішила більше цим не перейматися і піти з Оксаною на каву».

Андрій лежав у палаті на п’ять ліжок. Йому ще пощастило: у деяких палатах хворих удвічі більше. Кожен зі своїми проблемами. Гамірно, парко і несвіжо. Двері не відчиняли. У вузьких проходах між скрипучими залізними ліжками защораз пересувалися відвідувачі. Приносили хворим бульйони, соки, апельсини, печиво і мінеральну воду. На переповнених тумбочках стояв посуд пацієнтів – тарілка, ложка та горня, принесені з дому і призначені як для домашнього, так і для лікарняного меню. На сніданок зазвичай тут давали какао або чай з пряниками, на обід – суп, гречку чи горох, а на вечерю – кашу і варені яйця. Андрієві не можна було їсти звичайну їжу. Про його спеціальне харчування турбувалася Соломія. І не тільки про харчування, а й про його постелю, шкіру, нігті. Тиждень… три…

Після того, як виписали діда Миколу, що лежав на сусідньому ліжку, стало трохи спокійніше: старий погано спав, лаявся через кожну дрібницю і погрожував медсестрам. «Старі не можуть збагнути, що тепер і молоді здоров’я не мають», – сказала якось на свою голову одна відвідувачка, то потім не могла обібратися. Дідове ліжко звільнилося, і, поки ще не привезли нового пацієнта, Соломія мала де вночі прилягти, а то досі весь час на стільці, схиливши голову на Андрієве ліжко.

У вільний час Соломія щось трохи плела і читала Андрієві «Комсомольськую правду» та журнал «Мистецтво», а вряди-годи потайки малювала собі в уяві світлішими кольорами ескізи своєї долі, кращої, ніж сьогодні. Скільки в ній суперечностей! Важко? Та не назавше ж!

«Щодня запитувала себе, чому я тут. Усе сталося спонтанно. Мені весь час хотілося втекти звідси, та розуміла, що Андрій мусить одужати. Хіба у мене був вихід? Той, хто опиняється посеред води, мусить неодмінно добратися до берега. А коли подаєш руку допомоги, мусиш гребти за двох».

Андрій занедужав раптово. Пополотнів, утратив силу й, тарганячи по сходах ящик з картоплею, зашпортався, упав і знепритомнів. Швидка, аналізи, операція. Звична схема при виразці шлунку. Для Соломії це було громом серед ясного неба. Андрій зателефонував їй перед операцією. Сказав, що йому нема кому допомогти. Хіба у неї був час на роздумування? Коли отямилася, сиділа біля ліжка і витирала піт. Дороги назад не було: хтось мусив. Так влаштовані наші лікарні. Ти не прихопиш подушку і не шмигнеш у казна-яку світлицю, бо тут ні подушки, ні світлиці для тебе нема. Є тільки ноша, яку несуть мовчки, не думаючи про дезертирство.

Андрієва мама теж непокоїлася, хоча, здається, не могла осягнути, як усе складно. «Лікарі зроблять, що можуть. Я заплатила, – казала вона синові під час візитів. – Ти мусиш триматися!» Як набридло Андрієві це «мусиш триматися», хай із чиїх вуст воно звучало. У стосунки з Соломією мама не вникала, бо в самої не все ладилося.

Соломія була Андрієві тишею. Якщо хотів розмовляти – розмовляла. Якщо ні – не набридала. Іноді він чомусь знову перепитував:

– Ти ще любиш мене?

– …так.

– Добре.

Звучало невпевнено, мов уперше. Мов заново вилитий на пательню млинець, який мав би не вдатися.

Андрій був цікавим молодим чоловіком, хоча ніколи не вирізнявся кремезністю, а тепер став марним, аж маслакуватим, схожим ледь не на підлітка: тільки шкіра та кості.

До палати ввійшла лікарка – молода струнка пані у високому білому чепчику та свіжовипрасуваному халаті.

– Глянемо, як почувається сьогодні наш пан Поліщук… Бачу, Андрію Івановичу, ви потроху видужуєте! – Валентина Павлівна розіслала губи в широку усмішку.