Марія Ткачівська - Тримайся за повітря

Соломія вирішила все простіше, ніж гадалося:

– Поживеш у мене, поки знайдеш щось інше. Чим зможу, тим допоможу.

У Наталчине життя поволі поверталося сонце. З’явився дах над головою. Син від першого шлюбу пішов до школи, дівчинка – у дитсадок.

Роботу шукали вдвох із Соломією. Знайти було годі.

– Не бентежся. Поки що я візьму тебе до себе. Кореспондентка з рубрики «Класично про сучасне» йде в декретну відпустку. Ти за фахом – філолог. Спробуєш?

Наталі мало вірилося. Якби вона була картограєм, сказала б, що «пішла карта». Усе, наче на замовлення. В одному місці віднялося, в іншому одразу додалося.

З роботою Ковінька поралася так добре, наче досі тільки цим і займалася. Соломія навіть заздрила їй. «У неї краще виходить», – била вона у дзвони перед Оксаною Мельничкою. «Ніколи не кажи, що ти – гірша! І менше панькайся з цією “капіталісткою”, бо ще, чого доброго, тобі на голову вилізе!» Соломіїні подруги не сприймали Наталю. Оксану нервувало, коли та цілий вечір теревенила про емансиповану португальську жінку. Іноді не варто думати, чи цікавий співбесідник у твоєму купе, якщо мусиш їхати до кінцевої станції. Оксана це знала. Але не вміла себе пересилювати. Тепер вони збиралися тільки в кав’ярнях. Без Наталки. «Чого ви так з нею? Вона бідолашна жінка», – захищала її Соломія.

Для Соломії Наталка була свіжим вітром. Роки не завжди беруть із собою дитячу дружбу в доросле життя. Та доросле життя відкриває нові грані, не збагнені в дитинстві.

Удома вони часто-густо сиділи до опівночі й теревенили, починаючи від крему для нігтів, новинок моди й завершуючи пісками Аризони. Соломія світилася по-своєму: дім пройнявся дитячим сміхом. Їй іноді навіть не хотілося, щоб Наталя переїжджала. От тільки в неділю бракувало затишку та рівноваги.

Вряди-годи Наталя вибиралася «на каву» з шефом. Василь Степанович «розпогоджувався», хоча на роботі з’являвся не частіше, ніж досі. Наталчиних дітей іноді глядів Андрій. «Важливо – вчасно поділити обов’язки», – всміхалася Наталя. Андрій приятелював із дітьми. Він навіть розповідав їм усілякі історії, читав казки, трохи навчав малювати.

Тільки одне слово «відпустка» піднімало настрій. Але цього року все виглядало по-іншому: Соломія мала їхати з Оксаною на лікування. (Та теж не може завагітніти.)

– Ідея посвяткувати – завжди геніальна!

– То чому ж ми останнім часом так рідко святкуємо? – глянув на Оксану Сашко Берег, ревнитель усіляких оказій.

– Те ж самісіньке можу запитати в тебе!.. – примхливо глянула на нього Оксана. – Туга за тими часами. Важливо знайти причинця або причину! «Еліс! Кто такая Еліс і ґдє ана жівьот», – затягнула високим голосом.

У їхній компанії не любили панькатися з помпезними столами. Головне, щоб було багато солодкого і добре вино. Раніше дівчата пили лікери: кавовий, «Cherry» чи «Амаретто», а чоловіки – бренді «Наполеон», яке можна було придбати в кожній добрій пивничці чи гастрономі. Для святкувань у «безалкогольні» андроповські та горбачовські часи не відмовлялися від міцненького пшеничного чи бурячкового самогону, який Сашко завжди привозив у трилітрових слоїках із села. (У таких справах його дідусь був чималий віртуоз.) Куплену на талони «Московську» 3 3 Сорт горілки. доводилося тримати як «тверду валюту», припасаючи для вирішення «невирішувальних» справ.

Та той час уже давно минув. При теперішньому асортименті – лиш би гроші! Оксана найбільше любила «Токайське», Соломія з Надією – щось на кшталт «Шепоту монаха» чи «Кадарки», іноді будь-яке молдовське, лиш би червоне. Сашко пив сухі білі вина, а про Наталчин смак не дуже турбувалися: «Вона у нас заморська дама. На наше не звикла», – глузувала Оксана, та тільки перед Сашком. Для Наталки взяли на вар’ята «Сонце в бокалі». «Назва підходяща!» – заливалася сміхом Оксана, ще не ковтнувши й краплі. Андрій питиме «Десну». Крім того, у Соломії було достатньо всякої всячини у барі. Вони не належали до тих, хто особливо полюбляє спиртне. Та іноді могли «відірватися».

Оксана прийшла без Славка: у своєму заміжжі вона вже встигла гарбуза з’їсти. (Заміж ще на четвертому курсі вискочила. Усе, що не встиг її Славко за молодих літ, вирішив надолужити тепер.) Чоловік Надії залишився вдома із сином. Отже, їхній «квартет» мало чим відрізнявся від того, що й десять літ тому. Тільки одна з них – Надійка (тепер уже Олексин, а не Вербівська) видавалася щасливою: чоловік самодостатній, є син, робота. Дівчата тішилися, що бодай в однієї з них усе гаразд.