Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

© Бурлака О., 2021

© DepositPhotos.com / ArturVerkhovetskiy, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою та художнє оформлення, 2021

Прощатися завжди важко. Особливо якщо знаєш: більше ніколи не побачиш людину, не обіймеш і не поцілуєш м’яку, теплу щоку. Це складно усвідомити і прийняти. Гіркий присмак, і нічим його не зап’єш. Надії немає, бо ти стоїш розгублено… на кладовищі.

«Рахунок, будь ласка», – промовила жіночка років п’ятдесяти, зиркнувши у мій бік. Хвилин за десять вона розправилась із тарілкою салату і стейком, з’ївши за компанію свою ядéрну червону помаду. Навколо пухкеньких наколотих губ залишилися сліди від оливкової олії і трохи крихт багета. Це надавало їй кумедного вигляду. Я поклала перед нею конверт і, схрестивши пальці, побігла на кухню. Завжди хвилююсь в очікуванні чайових. Це ж як лотерея. Ніколи не знаєш, хто з відвідувачів буде щедрим, а хто скупим. Тітонька з розмазаною помадою виявилася щедрою. Але, на жаль, так буває не завжди. Частенько трапляються люди, які можуть просидіти у закладі пів дня, залишивши по собі навіть менше, ніж міг би кіт наплакати.

Для мене чайові – важливий додаток до платні, тому щодня стараюсь викладатися на повну, потайки сподіваючись на щедрість відвідувачів. Бути офіціантом – то важко. Це вам не за компом сидіти весь день. Щоб заробити зайву копійку, потрібно добре побігати й попотіти. Хоч іноді всі старання виявляються марними й у конверті я не знаходжу для себе ані гривночки. Бувають удалі дні, а бувають – жахливі. Декілька разів мені доводилося докладати свої гроші. Уперше це сталося зовсім неочікувано, і я проплакала весь день. Один хлопець наїв на п’ятсот гривень і зник, не заплативши. Для мене той інцидент став справжньою трагедією. Це була лише моя проблема, і ніхто не підтримав мене. Але кожен факап робить нас сильнішими. Головне – зробити правильні висновки. Відтоді я ні на мить не випускаю своїх клієнтів із поля зору. Вони завжди у мене «на мушці». Інакше ніяк.

Я переїхала до столиці одразу після закінчення школи. З того часу роблю все можливе, щоби втриматись тут. Не знаю, може, то молодість чи дурість… Просто вірю, що скоро станеться щось дивовижне. Відчуваю десь у нутрощах, всередині тіла. У самому ядрі. Мені дуже хочеться бути особливою, а не частиною сірої маси, хочеться досягти чогось, щоб батьки пишалися мною, щоб я сама собою пишалась.

У далекому і дуже маленькому селі живе мій батько, який страждає від алкогольної залежності, і мама, яку виснажила доля і важка робота. Її життя – це кози, кролі, город і фруктовий сад. Вона часто їздить на базар, щоб продати те, що виростила своїми руками. Все життя мама старалася задля нашої сім’ї, але грошей не вистачало. Я завжди ходила в речах із «секонду». Всі вони тхнули і були такі заношені й некрасиві, що аж нудило. З чотирнадцяти років я мріяла про те, щоб вирватися в місто, де всі люди щасливі, багаті й натхненні. Де безліч перспектив і можливостей. Мені здавалося, що коли я опинюсь у мегаполісі, то й сама стану іншою.

Чітко пам’ятаю той день, коли мама посадила мене за стіл і в нас із нею відбулась перша серйозна «доросла» розмова про життя.

– Донечко! Вибачай, голубонько, що ми такі погані батьки. Не назбирали грошей, щоб дати на навчання в столиці. Я старалася, чесно, але ті копійки як пісок крізь пальці. Усе пропало. Нема.

– Мам, ти чого, – обіймала її. – Усе добре. Ви мені нічого не винні. Сама справлюся. Постараюся вступити. От побачиш, усе вийде.

– Моя ж ти маленька! Як же ж ти там втримаєшся у тих бетонних джунглях? Якби ж тільки не розтоптали там твої мрії і сподівання.

– Мам, ну чого ти. Там усі хороші, красиві. Я вивчуся, стану на ноги. Заберу вас і заживемо. Куплю тобі плаття, будеш у мене нарядна. Манікюр зробимо, оту грязюку всю з-під нігтів повичищаємо.

– Ну й фантазерка, – плеснула мама в долоні, вважаючи, що я казки розказую. Але я вірила у кожне слово і дуже хотіла змінити їхнє сіре життя, додати в нього барв і різноманіття.

– Побачиш, – стиснула її мʼякесеньке плече.

– Я завжди боялася мріяти масштабно, а ти змогла. Ти інша, не така, як усі ми. Птаха високого польоту. Хочеш летіти – то лети. Дай Боже, щоб усе склалося, як ти сама собі задумала. Буду молитися за тебе щодня, – перехрестила мене, дивлячись своїм лагідним поглядом.