Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Коли спостерігаєш, як красиво живуть інші люди, то теж починаєш мимоволі надихатися і бажаєш досягти їхнього рівня. Ні, я не заздрила, а просто шукала можливості підняти планку, мріяла й уявляла картинки своєї ідеалізованої реальності. Що ж у цьому поганого? Думаю, гірше, коли тобі нічого не хочеться, коли ти пливеш за течією, навіть не помічаючи, що твої дні однакові, сірі та нудні. Їх не відрізнити один від одного, години пролітають, а ти не розвиваєшся, тупцюєш на місці. Це страшно. Навіть вода, застоявшись, починає псуватися. Так і людина. Без руху життя втрачає сенс. Зупиняючись, ти ризикуєш потрапити в капкан залежності, ліні, апатії, одноманітності.

З моїм улюбленим гостем ми часто обмінювалися поглядами, усміхалися одне одному. Я приймала у нього замовлення, він платив мені чайові, й усе йшло без будь-яких змін. У глибині душі я чекала якихось рішучих дій від нього, бо сама не могла дозволити собі вийти за рамки своїх обов’язків. Не знала, як він відреагує на мою симпатію і бажання зблизитися. Мені так хотілося, щоб у нас зав’язалася розмова, щоб він представився, щоб побачив у мені дещо особливе, як я у ньому. Але нічого подібного не відбувалось.

До мене тоді залицявся Артур – офіціант із нашого закладу. Він запрошував мене на побачення, намагався поцілувати й заманити у свої сіті, але його чари не діяли, адже я була захоплена своїм постійним клієнтом. Згодом почала вдивлятися в обкладинки книг, з якими він приходив до нас у ресторан. Мій гість прочитував повісті й романи, як насіння лускав. Згодом я стала повторювати за ним: брала у бібліотеці ті самі книги й читала їх до пізньої ночі, щоб бути з ним на одній хвилі. Здавалося, що цей ритуал дасть мені змогу стати ближчою до нього, розуміти його думки.

– Добрий день. Рада знову бачити вас.

– Доброго дня, Анно, – усміхнувшись, відповів мужчина без імені. Тобто ім’я у нього, звичайно ж, було, але я досі його не знала. Минуло пів року відтоді, як я вперше побачила цього джентльмена у нашому ресторані, і мій інтерес аж ніяк не згас, навіть навпаки, розгорівся до надзвичайних масштабів. Продовжувала спостерігати за ним, читаючи книги, які він приносив із собою. Правда, я не встигала так швидко і суттєво відстала. Забила на літературу, яку нам радили в універі, і натомість ішла за вибором незнайомця, який став для мене авторитетом, світлом у темряві, загадкою, яку так кортіло розгадати. Чесно, жодного разу він мене не розчарував. Мій гість обирав справді хороші книги, від яких у мене завжди залишався незабутній післясмак.

– Що будете замовляти? Як завжди чи, можливо, щось новеньке? – я щиро всміхалася, вдивляючись у його очі. – Зверніть увагу, у нас в меню з’явилися спеціальні пропозиції. Гляньте на останній сторінці.

– Принесіть, будь ласка, обліпиховий чай і десерт на ваш смак.

– Гаразд. Прийнято, – я кивнула, захлинаючись власною радістю. Щоразу, коли його бачила, світилася сонцем. Він заряджав мене, навіть не усвідомлюючи, яким близьким і рідним став мені його погляд. – Дякую за замовлення.

За час нашого знайомства, вірніше, не знайомства, а рідкісних зустрічей у ресторані, я відзначила, що він не носить обручки. Одяг і годинник престижні, при цьому телефон зовсім простий, без наворотів. Він рідко розмовляв, переважно читав. Куточки губ були підняті, а навколо очей збиралися дрібні зморшки. Це говорило про те, що він був доброю, оптимістичною людиною, яка любить усміхатися і живе з гармонією в серці. Цю істину мені відкрила мама. Вона говорила, що про характер людини можуть розповісти зморшки. У сумних, депресивних, злих або нещасних людей куточки губ завжди опущені, а ось у щасливих усе навпаки.

Я принесла чай і тістечко «Наполеон», дбайливо поставивши все перед своїм гостем. Чому обрала саме цей десерт? Відповідь проста – він був найсвіжішим. Крім того, я обожнювала «Наполеон». Його мені готувала мама в дитинстві на кожний день народження.

– Прекрасний вибір, дякую, Анно.

– Будь ласка. Смачного.

– Дякую. Ви сьогодні чудово виглядаєте. Зачіску змінили?

– Так, трохи підстриглася, – провівши рукою по кінчиках довгого волосся, всміхнулася. Це був перший неофіційний діалог, і мені так хотілося його підтримати. – Так приємно, що ви помітили. Зазвичай на такі дрібниці ніхто не звертає уваги.

– Дрібнички дуже важливі. Наш світ складається з атомів, а вони, повірте, зовсім непомітні.

– Так, щось у цьому є, – промовила я тихенько і сором’язливо закліпала очима, адже не знала, як продовжити діалог. Я раптом відчула себе такою дурненькою. Розгубилася, усміхнулася і пішла геть. Мені так хотілося сказати щось дотепне, гідне, щоби вразити його. Але на думку нічого розумного не спадало.