Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Прийнявши душ, я лягла в ліжко і ще довго не могла заснути, обмірковуючи події, які сталися в цей дивний день. Мені хотілося розібратися з усіма питаннями, але для цього треба було дочекатися наступної середи.

Батьки не вибирають дітей, як і діти не вибирають те, у якій сім’ї народитися. Це як лотерея, у якій тобі пощастить або ні. Кожна людина – особистість, окремий пазл. Деякі частинки не збігаються і відштовхують одна одну. Іноді знайти спільну мову важко навіть найріднішим людям.

Час тягнувся, як жувальна гумка. Я, як завжди, вчилася, слухала лекції, конспектувала, готувалася до семінарів, працювала в ресторані, відкладала гроші й чекала нашої зустрічі. Нарешті настала середа. Я спеціально нанесла блиск на губи, розпустила волосся і підфарбувала очі. Для нього.

Чоловік, у якого я, здається, закохалася, з’явився вчасно, не зраджуючи своїх звичок. Я, як завжди, прийняла у нього замовлення. Увесь тиждень я відтворювала в голові картини того, як заведу розмову з ним, як запитаю про квитки та про його наміри. Але, на жаль, у думках усі ми сміливі, а на ділі… Коли настав час узяти ситуацію у свої руки й виявити наполегливість, я проковтнула язик, злякалася, засоромилась і пустила все на самоплив. У мене не вистачило сміливості прямо запитати, чому він не прийшов. Я боялася сказати щось не те. Зрештою просто розгубилася, засмутилася від того, що виявилася такою боягузкою. Просто прийняла замовлення, виконала свою роботу і побігла далі у справах. Минуло пів години. Де б я не була, мій погляд немов магнітом тягло до нього. У той момент, коли ми зустрілися очима, він жестом покликав до себе.

– Бажаєте ще щось? – з усмішкою запитала я, наблизившись до його столика.

– Ні-ні, дякую. Я покликав вас, щоб запитати, чи сподобався вам спектакль.

Після почутого я ніби оніміла і не знала, що говорити, адже постійно думала про те, що він хоче почути від мене. Подих мені перехопило, і, здається, я трохи почервоніла.

– Ну… Думаю, варто сказати, що ви подарували мені неймовірні емоції. Назавжди запам’ятаю той день. Це був мій перший похід у театр.

– Справді?

– Так. Я навіть не очікувала, що вистава настільки вразить. Я б хотіла подякувати вам за таку можливість. Чесно. Це було дуже неочікувано і приємно. Мені ще ніхто не робив таких подарунків.

– Радію, що зміг догодити вам, – тепер і він трохи збентежився, я продовжувала всміхатися, вчепившись у свій блокнот із такою силою, що аж пальці почервоніли.

– Ви, напевно, студентка?

– Так, приїхала з маленького села, вчусь в універі. А тут підробляю.

– Живете в гуртожитку?

– Ні, знімаю кімнату.

– Не сподобалось у гуртожитку?

– Трохи є… Дуже ціную свій простір, тому вирішила – краще буду багато працювати й жити окремо.

– Мені подобається те, як ви мислите. Той, хто багато працює, зазвичай і досягає успіхів у цьому житті.

– Хотілося б вірити, що так і є.

– Ким хочете стати?

– Хорошою людиною, – усміхаючись, відповіла я. Це прозвучало як відмовка. Він теж усміхнувся. – А якщо серйозно, то я все ще у пошуку своїх талантів. Намагаюсь розібратися з бажаннями. Знаю, уже давно потрібно було визначитися, але я хочу дізнатися, до чого лежить моя душа, а вже потім побудувати маршрут і головні цілі.

– У вас мудрі думки. Відшукати своє призначення – найголовніша місія людини. У цьому питанні не варто поспішати. У кожного свій час.

– Дякую за підтримку, правда, для мене вона важлива.

Він щиро всміхнувся.

– А про що зараз мрієте?

– Мрію знайти хорошу роботу, яка буде приносити мені гроші й задоволення, на якій я зможу розвиватися і рости. Мрію купити квартиру і власну машину, хочу допомагати батькам.

– Мрієте про гроші?

– Ну, не лише про гроші, але вони, насправді, допомогли б мені відчути свободу і впевненість. Це важливо. А далі можна було б переходити до більш масштабних мрій.

– Ще, напевно, мрієте зустріти любов.

– Кожна дівчина мріє про це. Звичайно.

– Ви дуже красива. Я впевнений, справжнє кохання не змусить вас довго чекати.

– Спасибі, – ці його слова змусили мене тремтіти. Він же не знає, що я, здається, вже по самі вуха закохалась у нього.

– Добре. Мені вже час бігти. Дякую вам за приємну бесіду, – усміхаючись, промовив чоловік. Він поклав на стіл гроші, підвівся, торкнувшись мого плеча, одягнувся і зник. Я стояла геть розгублена. Це був наш перший повноцінний діалог.

Цілий день наша розмова лунала в моїх думках, ніби на повторі. Прийшовши додому, я знову і знову згадувала його. Мої почуття ставали дедалі сильнішими. Я відчувала страх від однієї лише думки про те, що він ніколи не зможе відповісти на мої почуття взаємністю. Ну як я так примудрилася закохатися у дорослого чоловіка? Він ніколи не зможе відповісти взаємністю, як не старайся. Дорослий, розумний, начитаний, красивий, досвідчений. Навіщо я йому? Дурненька селючка, яка тільки-тільки школу закінчила і от тепер бігає офіціанткою, мріючи про красиве життя в столиці. Дурна, ой яка ж я дурна!