Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Чоловік, як завжди, пробув у нашому закладі з годинку. Дочитав нову книжку, розрахувався і пішов геть, ввічливо попрощавшись. Я прибрала зі столу, забрала конверт із чайовими й була здивована, коли знайшла в ньому дещо особливе. Крім грошей, мій дорогий гість залишив квиток у театр. Я не могла зрозуміти, що б це означало. Дата стояла сьогоднішня, час – восьма вечора. Зазвичай зміна закінчувалася об одинадцятій. «І як же мені вирватись?» – розгубилася. Потім на думку спало, що, можливо, він забув квиток або помилився. Але невже можна загубити квиток серед чайових? Він залишив його навмисно. Не промовивши ні слова, просто зробив цей дивний жест і зник. І як мені все це зрозуміти?

За мить я вже розмовляла з адміністраторкою і домовлялася про те, що сьогодні піду з роботи раніше. Довелося збрехати, що потрібно перескласти важливий залік. Мене відпустили, але взяли обіцянку, що я відпрацюю пропущені години. О шостій викликала таксі й помчала додому, щоб як слід підготуватися до вечірнього спектаклю.

Я не знала, що мені одягнути. Серце вискакувало з грудей в очікуванні першого в моєму житті побачення. Усе здавалося таким дивним. Я не розуміла, що відбувається, чому всередині наростає хвилювання перед зустріччю з людиною, імені якої навіть не знаю. Збожеволіла, мабуть? Та все це було неважливим. Мене охопила радість, адже події зрушили з мертвої точки й тепер ми побачимось уперше не в стінах ресторану, і цей факт хвилював моє внутрішнє море.

Я не могла дочекатися зустрічі, хоча й не уявляла, як усе має бути, бо жодного разу не бувала в театрі. Як поводитися, про що розмовляти? У голові розігрувалися різні варіанти розвитку подій. Я відтворювала в думках діалоги, які могли б скластися між нами. Відчувала, що вистава буде чудовою, адже його вибір завжди припадав до душі. Мені хотілося подякувати йому за шанс доторкнутися до мистецтва, збагатити свою душу.

Опинившись у театрі, я здала пальто в гардероб, зайшла в туалет, щоб підфарбувати губи, урочисто всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі і з гордо піднятою головою попрямувала в зал. Того дня я одягла чорну сукню довжиною нижче коліна. Вона була досить скромною, але красиво підкреслювала вигини стегон і тонку талію.

На квитку було написано, що моє місце в партері, у шостому ряду. Я знайшла його досить швидко і присіла на м’яке оксамитове сидіння. У душі відчувався легкий лоскіт хвилювання, але загалом настрій був оптимістичним. Потихеньку зал заповнювався людьми. Я намагалася триматися невимушено, але очі бігали залом, шукаючи знайомий силует. Продзвенів перший дзвінок, за ним другий. Місце поряд зі мною залишалось порожнім. Щохвилини я зиркала на годинник і нервувала через запізнення мого кавалера. За декілька секунд до третього дзвінка поруч зі мною сів зовсім незнайомий юнак. Світло згасло, а я розгублено дивилася на сцену і не могла зрозуміти, що ж це сьогодні відбувається.

Життя – дивна штука. Ми можемо нескінченно міркувати, передрікати, планувати, але врешті-решт у реальності все станеться зовсім інакше.

«Вишневий сад» мене вразив. Я нещодавно прочитала цю п’єсу Чехова, і постановка анітрохи не розчарувала. Перші хвилин десять після початку не могла взяти себе в руки, щоб зосередитись. Різні думки лізли в голову. Від розчарування хотілося встати й піти геть. Але зрештою я заспокоїлась, моя увага суцільно розчинилася в дійстві, яке розгорталося на сцені. Я вирішила просто насолоджуватися моментом, знаючи, що в мого друга з ресторану все під контролем. Вирішила не ображатися, а просто довіритись його вибору, адже він старший і знає, що робить.

Хлопець, що сидів поруч, зник після першого акту. Я навіть не встигла розгледіти його. Єдине, що запам’яталося – він майже постійно втикав у свій смартфон. То було дивно. Навіщо тоді приходити? Дивак.

Ближче до півночі я пішки дійшла до свого під’їзду. Мені було сумно, адже стільки дивовижних моментів хотілося обговорити з кимось, але я була самотньою у своїх емоціях і переживаннях, викликаних виставою. Довелося перетравлювати все наодинці, у власній голові. У думках я фантазувала, як усе могло скластися, якби він прийшов. Я б тримала його під руку, і ми неспішно прогулялися б парком, обговорюючи твір Чехова. Усе пішло не за планом. Шкода, що він вирішив залишити мене одну під час дебютного візиту в театр. Але я не ображалася, просто поки не розуміла, чому він так учинив. Врешті-решт, я була вдячна йому за можливість провести вечір в атмосфері мистецтва.