Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Перша вершина була підкорена. Я вступила на бюджет сама, без допомоги й хабарів. Пару разів ночувала на вокзалі, але потім подружилась із дівчатами, які дозволяли час від часу ночувати у них. Коли почалося навчання – пірнула у нього з головою, хапаючи знання, як порції делікатесу. Одногрупники були привітними. Мене поселили у гуртожитку, і наче все було добре, але через деякий час я зрозуміла, що на одну тільки стипендію у великому місті не виживеш. Іншим студентам батьки надсилали гроші, передавали продукти. У мене такого не було. Доводилось розраховувати лише на себе, тому й почала шукати підробіток.

Одного дня після пар я блукала центральними вуличками міста і натрапила на ресторан, який називався «Три пташки». Зайшла всередину і виявила, що там дуже затишно. Я поцікавилась, чи не потрібні їм офіціанти. Душею відчувала, що це моє місце і тут буде добре. Після розмови з адміністраторкою мені призначили співбесіду. Незважаючи на відсутність досвіду, я знайшла аргументи, щоб умовити керівництво дати мені шанс, і вже через тиждень вийшла на стажування.

Спочатку мені було лячно. Коліна трусилися, і я так боялася зробити чи сказати щось не те. Працювати офіціантом важко, особливо якщо твій заклад у центрі міста, де завжди повно народу.

Люди приходили різні. Хтось приносив із собою добро й усмішки, а хтось так і шукав, до чого б причепитися, присікатися, провокуючи сварку. Спочатку я реагувала на людей-колючок болісно. Після них завжди лишався осад, бо приймала їхні слова, дії, інтонацію занадто близько до серця, шукала свою вину, злилася і нервувалася. Але з часом усе змінилося. Прийшло розуміння, що мій обов’язок – гарно виконувати свою роботу і тримати дистанцію. Допоки ти не приймаєш негатив у свою душу, він залишається з тим, хто його приніс. Коли я змінила своє ставлення до таких ситуацій, працювати стало простіше і веселіше.

«Якщо є проблема – посмійся з неї», – ось мій девіз, який насправді допомагав триматися на плаву у досить токсичному середовищі. Людина, якщо схоче, може підлаштуватися під будь-які обставини. Я хотіла зачепитися у місті, мені потрібні були гроші, і я цінувала свою роботу, незважаючи на різні недоліки і трабли. Це життя, яке диктує правила. Ти або в грі, або «гейм овер».

Майже щодня мені доводилось проводити багато годин поспіль на ногах, із фірмовою усмішкою, рівною поставою і привітним поглядом. Відвідувачів анітрохи не цікавлять твої проблеми, переживання або втома. Їм начхати на те, чи склала ти іспит, чи болить у тебе голова, живіт або, можливо, душа. Для них ти робот, який завжди повинен бути всміхнений, охайний, привітний. Головне – бездоганно виконувати прохання, вказівки і забаганки. Все, що їм насправді треба, – твоя послужливість і оперативна реакція на їхні знаки. Клацнули пальчики – і ти маєш бути тут як тут, ніби слухняний песик.

Я завжди намагалася догодити кожному своєму клієнтові, прагнула відчути настрій людини, вгадати смаки і запам’ятати улюблені страви на майбутнє. Якщо у мене питали поради, я її давала. Ніколи нічого зайвого не говорила, щоб не здатися нав’язливою. І люди цінували це.

Минуло пів року з того часу, як я почала працювати офіціанткою. Стабільна заробітна плата відкрила переді мною нові можливості: я змогла перебратися з галасливого і брудного гуртожитку в комфортну маленьку кімнату, орендовану в однієї привітної бабусі. Вона була глуха, і ми практично не спілкувалися, але мені подобалося перебувати з нею в одному просторі. Ми підходили одна одній на енергетичному рівні.

Знайти цей варіант мені допомогла одна з клієнток. Вона була дочкою цієї пані. Коли Марфа робила замовлення, ми перекинулися кількома словами, я заробила від неї комплімент, так і розговорилися. За збігом обставин її мама якраз шукала хорошу і відповідальну дівчину, яка б заселилася у порожню кімнату в її квартирці. Почувши, що мені в гуртожитку не подобається, клієнтка одразу запропонувала цей варіант і вигідні умови.

Перспектива жити окремо в чистій, тихій кімнаті мене приваблювала, і ми домовились про зустріч. За два тижні я вже мала нове житло і дуже цьому раділа. Зізнаюся, у той момент пишалася собою: сама заробляю й оплачую власний куточок, їжу, одяг. Навіть маленькі успіхи додавали сил і мотивації. Хотілося старатись іще більше.

П’ять днів на тиждень я тяжко працювала і часто під вечір від перевтоми ніг не відчувала. Але тішило те, що мої старання були не марними, адже після важкого дня я поверталася у своє затишне гніздечко, маленьку кімнатку, облаштовану під мене і мої смаки. Ніхто мені не заважав приймати ванну, слухати улюблену музику, читати, готуватися до семінарів.