Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

– Дякую.

– Ой, душа не на місці, як подумаю, що скоро поїдеш. Усе так складно. Ти ж хоч не забувай нас. Різні люди бувають. Хтось полюбиться, хтось забудеться. Тільки пам’ятай, що батьки одні на все життя. Ми завжди любитимемо тебе й чекатимемо. Знай, осьо тут, у цих стінах, буде у тебе куточок, твій рідний. Зрозуміла?

– Зрозуміла, звісно зрозуміла, – всміхнулась я у відповідь її змокрілим очам. – Не хвилюйся. Я серцем відчуваю, що все буде добре. Ви з татом пишатиметесь мною. Казатимете всім: це наша доця, – уявила цю картину, і тепло стало на душі.

– Дай Боже, молитимуся за тебе, доню, щодня. І ти молись, чуєш? Поїдеш у столицю і зразу в церкву сходи, благословення попроси у Богородиці, щоб захистила тебе від злих очей, гострих язиків і бід.

– Добре, як скажеш. – Я не знала, чи дійду колись до церкви, але мамі хотілось догодити. Я завжди вірила, що Бог у нашій душі і щоб поговорити з ним, не обов’язково кудись іти. Та мама не розуміла мене, а я й не намагалася її переконати.

Коли я ділилася з мамою мріями, то щиро вірила в те, що все справдиться. Моє бажання вирватися з прірви сільського буття було нездоланним. Село душило мене своїм прісним, одноманітним життям. Не було в усьому тому романтики, перспектив, надій. Ніщо тоді не могло зупинити мене, навіть відсутність грошей. Я була вдячна батькам за все, що вони могли дати мені, – за життя і тепло, за рідний дім і свободу думки. На гроші навіть не розраховувала, бо звикла, що їх ніколи немає. Завжди гарно вчилася. Знала, що знання – то мій квиток у хороше життя. Тих, у кого немає грошей, рятують мізки. Це правда.

Коли про мої наміри дізнався тато, то знатно напився. Узагалі не пам’ятаю, коли востаннє бачила його абсолютно тверезим. Він завжди був напідпитку більшою чи меншою мірою. Горілка знищила його як особистість, і одного разу я усвідомила, що забула, який він насправді. Тато перетворився на тінь, на справжнього монстра, який нічого не дає, а тільки забирає ті копійки, які мама заробляє важкою працею, і безсовісно витрачає на випивку. Він не працював. Звісно, робив щось по господарству, але загалом більше паразитував, ніж допомагав. Хотілося втекти ще й від цього, щоб не бачити, як тато деградує, а мама все те терпить, бо інших варіантів немає. Сумна картина. Більше не хотілося бути її частиною. Можливо, це егоїзм. Хай так. Чи гріх хотіти більшого, кращого? Не знаю…

Мені завжди було шкода маму. Її життя сумне, сіре, одноманітне. Крутилась як білка в колесі: город-базар, город-базар, і так по колу. Весь час якась рутинна робота, від якої ні задоволення, ні нормальних грошей.

Мама рано вийшла заміж і обпеклася на цьому. Народила дитину від людини, яка виявилася слабкою та піддатливою до спокус. Усі труднощі вона зустрічала гідно. Ніколи не скаржилась, не нарікала. Хоча могла опустити руки, здатися, покинути все і піти іншим шляхом. Усе робила для нас і нічого для себе. Рано постаріла. Сиві пасма перепліталися з чорними у її довгій косі. Повненька і вигляд утомлений. Роботяща: я ніколи не бачила, щоб вона сиділа без діла. Навіть телевізор дивилася, обираючи часник чи лущачи горіхи на продаж.

Настав той день, коли я поцілувала маму у щічку, сіла в автобус і подалася в місто. Серце тьохнуло, коли крізь вікно я глянула на маму. На мене з вірою в очах дивилася сумна, понівечена життям, вироблена жінка, яка махала мені рукою, витираючи сльози. Тоді в голові промайнула думка: «Не хочу одного разу стати такою ж, не хочу жити в селі, не хочу порпатися у землі».

Звісно, я розуміла, що у місті буду чужачкою, але незнані шляхи анітрохи не лякали мене, а навпаки, вабили і манили. Немов вільний птах, я полетіла за небокрай, свято вірячи в те, що попереду на мене чекають щасливі пригоди.

Я не знала, для чого Бог створив мене. Звісно, мені хотілося бути особливою, а не «сірою мишею». У мені визрівала впевненість, що коли вирвусь із села, то одразу збагну свої таланти. Мені хотілось хутчіш побачити краще життя, знайти друзів, рідні душі, любов. У сільській школі ніхто не намагався розкривати таланти дітей. Усіх налаштовували на те, що треба просто пливти за течією, просто знайти роботу, створити сім’ю, народити дітей. Ця схема мені не подобалась. Подібні перспективи здавались гнітючими. Я прагнула побачити світ, пізнати його глибину і багатогранність. Хотілося знайти своє місце під сонцем.

Коли я вийшла з автобуса і вдихнула міське повітря, то відчула неймовірну радість і свободу. Мене чекало нове життя. Я відчувала, що от-от десь промайне світлий промінь надії, я піду за ним і там мені буде добре.