Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

Ми дуже різні, але мене так вабить до нього! Він – світло у темряві, і я, немов метелик, лечу до нього і, здається, скоро обпечуся. Знаючи, що ці почуття мене погублять, я не могла нічого вдіяти з собою, думала про нього, чекала зустрічі, мріяла про нові діалоги, книги, емоції.

Наступної середи він знову прийшов. Ми майже не розмовляли. По суті, перекинулися кількома фразами, які стосувалися замовлення. Він запитав, як мої справи, я відповіла, що все гаразд, і на цьому крапка. Через годину мій гість знову зник із поля зору, і на душі стало так кепсько, що можна було залити сльозами увесь ресторан. Але відкривши конверт із чайовими, я побачила ще один квиток до театру. Ця знахідка окрилила мене, я готова була плескати в долоні й підстрибувати вище неба. Мені довелося знову відпрошуватися з роботи. Адміністраторка була не в захваті й відпустила мене, поставивши додаткову зміну як штраф. Але навіть це не могло зіпсувати мій настрій. Я кулею примчала додому, заскочила в душ, висушила і підкрутила волосся, трохи підфарбувала очі, одягла чорну сукню і вирішила нічого не загадувати наперед. «Будь-що-будь. Якщо він не прийде, я все одно з радістю подивлюсь іще один спектакль».

Того дня я відчувала себе набагато впевненішою. Знала, куди йти і що робити. Мені знову дісталося хороше місце в партері з прекрасним оглядом сцени. Я сиділа в передчутті початку вистави. За декілька хвилин до того, як погасили світло, мій супутник сів поруч. Від такої бажаної несподіванки у мене перехопило подих і серце почало тріпотіти у грудях. Господи, я навіть не знаю його імені, але, здається, божеволію від нього.

– Добрий вечір, Анно. Радий вас бачити.

– Добрий вечір, – прошепотіла я. – Я теж дуже рада.

– Сподіваюся, ви не проти, якщо ми подивимося цей спектакль разом? – почулося біля мого вуха.

– Звісно. Це ж чудово. Сьогодні мені буде з ким обговорити виставу. Минулого разу «Вишневий сад» викликав стільки емоцій, що я не могла заснути до ранку. Так кортіло з кимось поділитися думками.

– Мені так прикро, що тоді вам довелося бути самій. Обіцяю, більше ніколи не допущу такого. Я й сам обожнюю смакувати емоції, думки, почуття після прочитання книги чи перегляду спектаклю. Уявляю, яка це каторга – тримати все в собі.

Я не встигла нічого відповісти, бо почався спектакль. Весь перший акт я сиділа ніби на голках, бо відчувала присутність особливої людини. Ловила кожен момент і насолоджувалася одразу двома речами – тим, що він поруч, і тим, як проникливо грають актори. Декілька разів я думала про те, як було б добре взяти його за руку чи покласти голову на плече. Звісно, то лише мрії закоханої ідіотки. Але що вдієш… Мені нестерпно хотілося торкнутися його шкіри, відчути її ніжність і тепло.

Під час антракту ми попрямували до бару. Я почувалася трохи розгубленою. Ми зайняли столик у куточку зали, і мій супутник пригостив мене чаєм і цукерками. Я уявлення не мала, як повинна поводитися дівчина у подібних ситуаціях. Що говорити? Чого краще не робити? Цікаво, нашу зустріч можна назвати побаченням? Напевно, ні? Можливо, для нього це дружній прояв, батьківський порив або просто симпатія. Було багато думок і хвилювань, але мене переповнювала ейфорія, адже збулась моя маленька мрія – ми опинилися разом за межами ресторану, розмовляли не про страви, дивилися одне одному в очі. Я відчувала душевну близькість і мала щире бажання дізнатися про нього якомога більше.

– Мені здається, ви занадто напружена, – сказав він, усміхаючись.

– Трохи ніяковію поряд з вами, – чесно зізналася.

– Чому? Я ж не кусаюся, – він усміхнувся по-доброму і підморгнув.

– Знаю, – також усміхнулася я. – Річ у тім, що вперше я побачила вас приблизно шість або сім місяців тому. Ви частий гість у нашому закладі. Дивно, але в мене виникло таке відчуття, ніби ми знайомі вічність, ніби ви близька мені людина. Хоча з іншого боку, я нічого про вас не знаю, навіть вашого імені.

– Так, досить слушне зауваження, – кашлянув. – Мене звати Лев. Лев Дмитрович, – я всміхнулася і простягла йому руку.

– Дуже приємно нарешті познайомитися.

– Так, і справді приємно, – його долоня була великою і дуже гарячою. Декілька секунд ми трималися за руки, і коли він відпустив, мені стало трохи сумно. Дуже хотілося, щоб ту мить поставили на паузу. Та це неможливо.

– Розкажіть про себе, – набралася сміливості.

– Що саме вас цікавить?

– Усе, – я почервоніла. – Тобто мене цікавить усе, що ви вважаєте за можливе розказати про себе.