Оксенія Бурлака - Платонічне кохання

– Я – звичайна людина. Просто живу, працюю, мрію, читаю. Все як у людей.

– А про що ж мрієте?

– Раніше в мене були одні мрії, зараз зовсім інші. Час змінив мене.

– Чому?

– Час усіх міняє, мрії трансформуються. Коли досягаєш чогось важливого, починаєш прагнути більшого. А інколи те, що раніше здавалось важливим, втрачає сенс і ти вже просто цінуєш буденні речі.

– Чому ви приходите до нас у «Три пташки» щосереди? Це якась традиція?

– Ні, – він трохи загадково всміхнувся. – Я просто власник цього ресторану і приїжджаю щосереди, щоб подивитись очима відвідувача, чи все гаразд, як працює кухня і персонал. Ніхто мене не знає, крім директора і менеджера. Сподіваюся, що ви теж нікому не розкажете. Коли персонал не в курсі, що приїжджає керівництво, можна побачити реальну картину роботи закладу і згодом виправити недоліки.

– Ого, нічогенький поворот, – у мене перехопило подих від почутого. – Звичайно, я нікому нічого не скажу. Неймовірно. Я перебрала безліч варіантів щодо того, хто ви. Але жодного разу на думку не спадало, що ви можете виявитися власником. Це просто шок.

– Це добре. Значить, я досить вправно маскуюсь.

– Однозначно. І багато у вас таких закладів?

– Чотири.

– І в кожному ви з’являєтеся раз на тиждень?

– Ні. Намагаюся навідуватися раз на місяць.

– А чому ж у нас буваєте так часто? – з наївною цікавістю запитала я.

– Річ у тім, що я живу неподалік. Але головною причиною є той факт, що це моє перше дітище. Саме з цього ресторану розпочалася моя кар’єра підприємця і бізнесмена. Я вклав у цей ресторанчик усю душу.

– Так цікаво!

– Я готовий годинами розповідати про те, як пішов на ризик, позичив грошей і разом із другом відкрив затишний заклад у самому центрі столиці. Ми могли прогоріти. Але коли ти молодий і сповнений надій, усе виходить. Головне – вірити в себе і свою ідею. Ну і звісно, не покладаючи рук працювати.

– Скільки ж вам було років?

– Двадцять п’ять. Відтоді минуло вже більш ніж двадцять років. Ми кілька разів проводили ребрендинг, нещодавно зробили ремонт, оновили приміщення, щоб гостям було максимально затишно і комфортно.

– Думаю, так і є. Відвідувачі обожнюють нашу атмосферу і смачні страви. Шеф-кухар – просто геній.

– Так, Микола молодець, старається. Знайшов його випадково і дуже цьому радий. Те, що він витворює з продуктів, – справді талановито.

Задзвенів пронизливий дзвоник, і люди неспішно почали повертатися до зали.

– Скоро почнеться другий акт, ходімо, – запропонував Лев, і ми повернулися в партер.

Вистава пролетіла немов на одному диханні. Я була під враженням від усього, що відбувалось на сцені. Мене вразив сюжет, гра акторів, ідея, музичне оформлення. Усе гармонійно поєдналося. Перший акт був більш веселий, енергійний, романтичний, а другий приголомшив драматизмом. Деякі моменти були настільки емоційно гострими, що в горлі відчувався гіркий клубок і хотілося плакати. Емоції накривали мене хвилями, у серці перекликалися емоції розпачу і співчуття до долі головної героїні.

Після закінчення вистави ми покинули зал мовчки. І лише через декілька хвилин Лев запитав мене:

– Вам сподобалось?

– Так, дуже… Ледве втрималась, щоб не розридатися на фінальній сцені.

– Чого ж не розридались? – він уважно вдивлявся в моє обличчя.

– Було соромно, що це побачать інші.

– Ніколи не стримуйте себе. Байдуже, що подумають інші, – махнув рукою. – То дрібниці. Головне – це почуття. Їх треба проявляти, а не стримувати, ковтати, камуфлювати. Це шкодить здоров’ю.

– Серйозно?

– Звісно. Обрáзи, невиплакані сльози, негатив, жаль – усе це застоюється в тілі та перетворюється на хвороби.

– Я ніколи не думала про це. Мене з дитинства вчили, що плакати на людях соромно, некрасиво, некультурно.

У відповідь Лев усміхнувся і на секунду стиснув мою долоню.

– Сльози говорять про те, що людина жива, чуттєва, добра і вміє співпереживати.

– Так, але сльози також говорять про слабкість.

– У кожного є свої слабкості, але той, хто не боїться їх показувати, – уже переможець.

Його слова зворушили мене до глибини душі, він говорив такі прекрасні речі, що хотілося слухати цей мудрий голос вічно.

– Спасибі за цей спектакль. Отримала величезне задоволення.

– Будь ласка, мені приємно бачити щирий блиск у твоїх очах, – дуже непомітно він перейшов на «ти», і мені це подобалось. Можливо, колись і я зможу?

– Якось мулько на душі. Кінець такий трагічний. Я до останнього сподівалася, що все буде добре, але…