Люди зупинилися. Першим, біля самих ґрат, стояв імператор – кут його рота тягнувся донизу, очі запали, сховались, як під опущеним забралом. І він здавався дуже дорослим цієї миті, років вісімнадцять, не менше.
Іріс насилу підвелася.
– Ідіть геть, – сказав імператор, і ті, хто стояв за його спиною – стражники і камердинер, – зникли в темряві коридора.
– Імперія. Дорожча. За батька, – він стояв за ґратами і дивився їй у вічі. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собі відрубав… ніж тебе засуджувати. Але заради імперії, згідно із законом, тебе треба стратити.
– Він тебе замучить, – сказала Іріс. – Він погана людина, жорстока… страшна. Як можна вірити тому, хто вбив твоїх батьків?!
– Він людина честі, – сказав імператор. – А ти з іншого світу. Я не зможу тобі пояснити.
* * *
Вона заснула на соломі, в уривчастім сні їй бачилася Лора і племінники. Вони гуляли зеленими схилами, і поруч був Ольвін – Іріс чула його голос, але ніяк не могла побачити, скільки не вертіла уві сні головою.
Коли з двох ворогуючих сторін обираєш середину – будь готовий дістати подвійний удар у відповідь. Я не врятувала їх, думала Іріс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвіна просто тому, що опинилася поруч. По заслузі ж мені.
Минуло сто років, а може, день. Знову з’явилися стражники – і цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати їй можливість причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.
– Не було наказу, – відгукнувся начальник варти.
Її повели довгим коридором, угору, у вузький двір, закритий з усіх боків. Небо вже світилось. Іріс схопила ковток повітря, що пахло морем. Колись вона мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів…
Перед нею опустили підніжку тюремної карети. Екіпаж рушив. Вікна були наглухо закриті. Іріс намагалася згадати, скільки часу котиться карета від палацу до площі Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стільки ж часу звучить тема весни з «Пір року»…
Вона принюхалася: крізь щілини проникав запах багаття, дим від сирих дров. Неподалік збирався натовп – вона слухала голоси, тупіт ніг і коліс, дзвін. Іріс двома руками, як могла, пригладила волосся.
Карета повернула і прискорила хід. Це що ж, вони возитимуть її колами, поки кат як слід закип’ятить казан?!
– Та швидше вже! – вона вдарила кулаками в стінку. – Скільки можна?!
Карета котила щодуху. Скрипіли ресори. Гуркіт каменів під колесами змінився шурхотом піску. Ще через вічність карета уповільнила хід: Іріс осіла на підлогу.
Відчинилися дверцята. Зовні не було ні площі, ні натовпу, а тільки маленька бухта серед скель. Дув вітер із моря, шелестіли хвилі, було зовсім світло. Біля причалу стояв човен.
На кормі горою височів багаж. Поруч сидів Ольвін – Іріс протерла очі. Так, це був він. Іріс завмерла, раптом злякавшись, що все навколо – передсмертне видіння.
Човен небезпечно захитався – Ольвін схопився, побачивши Іріс. Ймовірно, думка про передсмертне видіння прийшла йому теж. Він рвонувся до неї, але човняр, масивний і кремезний, опустив йому руку на плече й змусив сісти.
Тюремна карета викотилася з бухти, за нею пішли стражники. Залишилися вражений Ольвін у човні, Іріс, незворушний човняр і лорд-регент – він стояв на краю причалу, дивлячись на морський горизонт. Його обличчя було вільним від пов’язки:
– Ваша сестра та її діти здорові. Повернулися додому.
Іріс заплющила очі. Хвилі розбивались об палі причалу. Раз, два, три…
– Вас із Ольвіном відвезуть у порт і посадять на корабель. У човні багаж. У гаманці плата за уроки. В ящику черепашки, у футлярі сопілка. Що-небудь іще?
Вона мовчала.
– Іріс, ви мене чуєте?
– Дивно, – сказала вона. – Ви вимовляєте моє ім’я… правильно. Тільки ви… і Ольвін.
– Чесно кажучи, – сказав він, помовчавши, – я волів би зустрітися з вами за інших обставин. В іншій… реальності. Шкода.
Він кивнув, вказуючи на човен:
– Вже час.
– Будь ласка, скажіть Ференцу, що я не померла.
– Навпаки. Нехай знає, що вас стратили.
– Це… немилосердно.
– Звісно. Музика нікого не робить милосердним, я помилявсь, і це на краще. Імперії потрібен такий правитель – саме такий. Заради нашої батьківщини, заради Кам’яного Лісу; він же у вас закохався, Іріс. І він вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.
– Та щоб ти здох.
Читать дальше