Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

Іріс ніби ненароком взяла хустку і заходилася протирати сопілку – щоб захопити себе дією, щоб руки не тремтіли.

– Ви гадаєте, я фантазую, – сказав він докірливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутнє… про саме існування Кам’яного Лісу.

Він встав і пройшовся кімнатою, змахнув рукою, розрізаючи повітря, ніби щось комусь забороняючи.

– Так, – він зупинився, зціпив зуби, на блідих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькі люди?

– Дуже, – сказала Іріс, вдячна йому за зміну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротіли.

– Розумію, – сказав він пошепки. – Я теж… я знаю.

Тоді Іріс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Він у першу секунду зіщулився, ніби його ніхто не торкався раніше, а потім раптом обійняв її у відповідь, але зовсім не по-дитячому, не синівськими обіймами.

Вона нарешті витлумачила вираз, із яким він раніше на неї дививсь, і їй стало страшно. Вивільняючись, вона відштовхнула його, неделікатно, майже грубо.

Серце гуркотіло у вухах. Щоки горіли. Вона була ідіоткою, сліпою дурепою, вона помилилась і не уявляла навіть ціну цієї помилки. Перший її погляд був – на двері.

– Не йдіть, – сказав він благально. – Я все розумію, я ж не божевільний. Не бійтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…

Вона не знаходила слів.

– Не йдіть, – повторив він. – Розкажіть… що-небудь. Як вам сподобалося наше місто?

– Воно прекрасне, – Іріс відійшла до протилежної стіни, намагаючись дихати рівно й глибоко, всім своїм виглядом показуючи, що нічого не сталось. – Я бачила… вулиці, площі, ювелірний квартал… Я зустріла чоловіка на базарі, у нього крамниця, черепашки, народні пісні. Але виявляється, він і сам грає! Ксилофон і дзвіночки, пам’ятаєте? Його звуть Ольвін. Якщо десь у Кам’яному Лісі і є справжній музикант…

Вона перервала себе. Імператор дивився спідлоба, куточок його рота поїхав донизу:

– Ксилофон і дзвіночки…

Він підійшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвіна, широко відчинив вікно, впускаючи в кімнату вітер і гул шторму, і, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилі.

Увечері вона грала в приймальні для гостей, чиї імена й особи згадувались їй дуже смутно. Нове діамантове кольє здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.

Лорда-регента не було серед слухачів. Іріс напружено чекала, що він з’явиться, але час ішов, звучала одна мелодія за одною, а лорд-регент барився, відвернений, можливо, державними справами. У залі було багато варти – майже непомітної на галереях і, навпаки, підкреслено-надійної, з алебардами, біля дверей. Тут два дні тому стався замах на головного державного сановника, думала Іріс. Чому ці люди тримаються так, ніби нічого про це не знають?

Слухачі були прихильно-байдужі, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував із більшою ретельністю, хтось ліниво склеював долоні на секунду, щоб тут же розняти їх і продовжити перервану бесіду. Іріс змусила себе зосередитися на музиці, ввійти в сопілку, сховатися в сопілці; кращі спогади її дитинства, прогулянки з сестрою світлим лісом, зелені схили, з яких вони скочувалися стрімголов по черзі, всі ці дні були розчинені в мелодіях, і вона відтворювала їх нота за нотою.

Потім Тереза, яка сиділа у першому ряду, попросила її зіграти «Пори року». Після перших же тактів Іріс упізнала в своїй музиці виконання Ольвіна. Вона повірила голосу, нечутному для інших, підкорилася його волі й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодію заново. У залі стихли розмови – ці люди розбиралися в гармонії, як риба у феєрверках, але не могли не відчути сили, яка струмувала цієї миті від Іріс і від її сопілки.

Вона закінчила фрагмент, перевела подих – і побачила імператора на галереї, у щільному кільці охоронців. Він дивився на Іріс, в його погляді був той самий вираз, який тепер до смерті її лякав.

У перерві вона стала свідком сцени, для її вух не призначеної. Тереза крижаним тоном порекомендувала імператору покинути залу, той спокійно і владно нагадав їй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пішла, не глянувши на Іріс. Стражники продовжували тримати імператора в кільці.

– Я прийшов вас послухати, – він силувано всміхнувся Іріс. – Ви грали «Пори року» не так, як раніше. Чому?

– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.

– Дехто намагався мене утримати, – він недобре оглянув обличчя стражників із витріщеними очима. – Мені не можна вільно ходити по власному палацу… Ідіть геть! Це наказ імператора!