Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

Стражники вагалися частку секунди. Потім один із них, слабка ланка, відступив, і за ним позадкували інші. Іріс і імператор залишилися самі на широкій галереї – знизу долинали голоси із зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стіна. Іріс озирнулася, відразу згадавши стрілу з курчачо-жовтим оперенням.

– Це може бути небезпечно, государю. Бунтівники…

– Не пролізуть же вони прямо до палацу!

– Можливо, – вона говорила з навіяння, ніби ступаючи по тонкому льоду, – ці люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…

Він глянув здивовано:

– З якого дива? П’ять років тому вони хотіли використати мене як маріонетку на троні. Тепер я їм потрібен тільки мертвий.

І все це ти знаєш від лорда-регента, подумала Іріс.

– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…

– Точку зору?! – він глянув так, що їй стало по-справжньому страшно. – Бунтівники хочуть відмовитися від двох провінцій! Це не точка зору, це зрада, за яку слід варити живцем! Ви… так ви просто…

Він хотів сказати «дурепа» або навіть «зрадниця».

– …Ви нічого не знаєте про наш світ!

У кінці галереї зазвучали кроки. Через плече імператора Іріс побачила лорда-регента, за його спиною штовхалися стражники.

Відступати їй нікуди. Завтра під час уроку вона залишить непримітну черепашку на стелажі в кімнаті для занять. Імператор обов’язково знайде її й захоче прослухати незнайомий запис. Що він зробить потім?

Він піде до лорда-регента. Тоді Іріс викриють, схоплять і звинуватять… у чому, в шпигунстві? Вона, звичайно ж, розповість усе як є, але до цього часу Лора з дітьми буде в безпеці… напевно.

Обличчя імператора, коли він вимовив слово «зрада», стояло у неї перед очима. Бунтівники даремно сподіваються, що він здатний прислухатися до якихось їхніх доводів. Імператор повністю під впливом лорда-регента… Навіщо Іріс знати історію бунту, навіщо заглиблюватись, адже вона завжди уникала політики?!

«Відмовитися від двох провінцій». Для Іріс це нічого не означає. Але заради своєї правди люди готові варити супротивників у казанах – і бути звареними.

Її пальці бігали по завитку сопілки. На страшенній глибині, куди не дотягнеться жоден нирець, жив равлик і сто років ріс разом зі своєю черепашкою, а потім помер. І порожню черепашку підняли на світло, випалили кислотою поверхню, відполірували гирло і прорізали клапани на місці хітинових голок. Смерть равлика набула нового змісту – вона звучить.

Що буде з моєю сопілкою, подумала Іріс із раптовим страхом. Коли мене стратять… Чи зможуть ці люди зрозуміти, наскільки дорогоцінна саме ця черепашка і наскільки вона тендітна? Раз жбурнути в роздратуванні об стіну – і звуку немає. Однієї тріщини досить.

Можливо, змовники підібрали вірний підхід до юного імператора? Вони далеко не дурні… знайшли ж вони слова для Іріс, ту ниточку, яка обов’язково спрацює, якщо за неї смикнути. Чи є у хлопчика така ниточка? Пам’ять про батьків? Іще щось?

Тоді він не побіжить до лорда-регента. Той не влаштує розслідування. Іріс залишиться гостею, а не полонянкою в цьому палаці, і через місяць, як домовлено, виїде додому, зустрінеться з Лорою і обійме племінників…

Завтра, сказала собі Іріс. Я залишу черепашку із записом на полиці в кімнаті для занять. Лора б зробила для мене те ж саме.

Він зіграв гаму від початку й до кінця, без фальші. Пальці тремтіли, в рухах не було плавності, але… Що ж він, тренувався без відпочинку – вчора, позавчора, ночами?!

– Просто не розумію, як це можливо, – сказала вона чесно. – Навчитися грати гаму за два дні – не в людських силах.

– Ви мені лестите, – сказав він сухо.

Трутизна між ними нікуди не поділась, але вона бачила, що її оцінка йому приємна.

– Я, щоправда, нічого не знаю про ваш світ, – сказала вона після паузи. – Прошу пробачити мені, якщо чимось ненароком вас образила, государю.

– Мене звуть Ференц.

– Я знаю.

– Ну так і називайте мене Ференц… Ви не можете мене образити. Я… справді багато займався ці дні. І ночі. Щоб камердинер не доніс Ерно, я тренувався без звуку… перебирав пальцями, затримавши подих, дотик. Я хочу навчитися грати… до того, як ви поїдете.

– Квапливість шкодить мистецтву, – сказала вона занадто сухо і повчально. І, щоб виправити враження, всміхнулася: – Коли-небудь ми зіграємо разом.

– Коли-небудь, – сказав він майже по-старечому, з глибокою гіркотою. – Я розповім вам про наш світ… щоб ви зрозуміли. Ви пам’ятаєте, що мої батьки загинули під час бунту?