Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

Знову непритомна тиша.

– Але, Ерно, – сказала Рея, найстаріший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотіла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врешті-решт, вислухати цю людину!

Він зняв пов’язку. Обвів співрозмовників червоними безсонними очима:

– Той, кого я маю на увазі, може зараз встати, зізнатись, і ви його вислухаєте. Отже?

Тиша. Вальтер, беззмінний воєначальник і командувач флоту, поклав важкі долоні обабіч свого келиха:

– Я сподіваюсь, Ерно, що ти не збожеволів.

– Ні. Після того як… зрадник нас покине, я надам вам і свідчення, і докази.

– А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пізно подавати докази – після смерті обвинуваченого?!

Тільки ці двоє не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпарені миші, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив і сам того не знаю?!

– Нікчеми, – сказала вона вголос.

Усі погляди звернулися на неї. Вона встала, стискаючи в руці келих:

– Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша країна. Яку веде у прірву божевільний узурпатор!

– Тереза?! – видихнули одразу кілька осіб.

– Все, за що ми боролися п’ять років тому, за що загинув принц Міло і десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрібну яму! Я зрадник? Ні, ось зрадник, – вона подивилася лорду-регенту просто у вічі, на це потрібна була вся її сміливість, але боягузкою вона ніколи не була. – П’ять років тому в нас був шанс. Ви пам’ятаєте, якою ціною далася нам перемога? Громадянська війна, розруха, епідемія, голод… Ми перемогли бунтівників! Ми поклялися, що з руїн імперії постане нова могутня країна – республіка! Ми домовилися, що поділимо владу, ми, сильний уряд, при якому імператор – красива ширма… Чи не так?! Озирніться навколо. Де сильна республіка? Де наш уряд?!

У неї дерло в горлі, але вона відчувала натхнення. Щось схоже, напевно, відчуває Айріс Май, коли стоїть на сцені зі своєю сопілкою.

– Він диктатор! – вона підвищила голос. – Хто загрожував його владі – того він звинувачував у змові з бунтівниками і відправляв у казан! Він – імператор, а ви нікчеми! Члени імператорської ради?! Боязкі маріонетки!

Її рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:

– Поверніть гідність, убийте його хто-небудь, заради своєї країни… Я поаплодую з того світу!

Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадібно, сподіваючись, що кожен ковток буде останнім, побоюючись, що горло зведе судомою…

Ерно дивився на неї. Ніколи раніше вона не бачила в його очах стільки гіркоти.

Тереза впустила спорожнілий келих, він розлетівся на друзки, і знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – і не відчувала нічого, окрім підступаючого остраху.

У цій тиші Ерно зробив ковток зі свого келиха:

– Пийте, панове. Вино гарне.

– Навіщо? – після паузи запитав Вальтер.

– Щоб ви почули її зізнання. Реє, у вас були запитання? Запитуйте.

– Ти обіцяв їй легку смерть, – повільно сказала Рея.

– А я обдурив, – він знизав плечима. Вийняв із кишені й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своїх підручних, послала імператору. Терезо, ти розуміла, що мене вбити не вдасться, й вирішила вбити дитину?

– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоєї влади. Це перешкода між проклятою, злиденною, жорстокою країною і нашою справжньою батьківщиною.

Вони дивилися на неї, ніби вперше бачили.

– Але гинуть же сотні дітей, – сказала вона, вдивляючись в їхні обличчя. – Просто сьогодні, від голоду, побоїв, від злиднів. Хто має захистити їх? Хто, якщо не ми?! Зрозумійте, це закон історії – той, хто стає у неї на шляху, помирає. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вічі й, здається, відчула слабину. – Ага, принц Міло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи імперію! А тепер заради порятунку батьківщини імператор мусить зникнути! Він останній у роду, на ньому перерветься династія! Кінець імператора – кінець регентства, кінець регента і його диктатури!

Вони відводили погляд. Нічого, подумала вона з раптовою надією. Я зародила в них сумніви. Я підштовхнула до дії, і моя справа не пропаде. Чим яскравішою буде моя кара, тим краще.

– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку він ненавидів.