Марина та Сергій Дяченко - Сонячне коло

– Тоді бери, – він простягнув їй черепашку на долоні.

Вони зустрілись очима.

Давним-давно, багато життів тому, вона цілувала недосвідченого хлопчиська, а він не знав, як правильно цілуватися.

– Знаєте, Ольвіне… крик медузи не легенда, він існує насправді.

Ґрати їхніх камер були розділені вузьким коридором. Якби не Ольвін – Іріс би тут збожеволіла.

– Технічно це неможливо.

– Що неможливо технічно? Величезній медузі перетворитися на дівчину?!

– Записати у черепашку цей крик. Уявіть, ви налагоджуєте резонатор, нагріваєте розчин, додаєте солі… Даєте початок запису, камертоном. Медуза кричить, і… поясніть: хто потім помістить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?

– Не знаю, – зізналась Іріс.

Вони втратили лік дня і ночі. Їсти їм давали часто, багато, приносили сир, хліб, масло, овочі, але у Іріс зовсім пропав апетит. Ольвін їв: життя, схоже, не балувало його різносолами.

– Ольвіне?!

– Я тут…

Вона піднялася навшпиньки і простягнула руки крізь ґрати. Він зробив те ж саме. У центрі коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами їхні руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.

– Вони вас випустять, – сказала Іріс. – Усім зрозуміло, що ви ні при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!

Ґрати впивалися в плечі та груди.

– Дякую, – сказав Ольвін. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалює квіти, але вони мали мужність пробитися. Вони пам’ятають, як цвісти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Мені не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бійтеся! Вас вони, звичайно, відпустять, ви ж із континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.

– Тоді, – сказала Іріс, – вони просто зобов’язані випустити нас обох. Ми поїдемо… тут вам робити нічого. Я познайомлю вас із сестрою… і з племінниками. Ми зіграємо дуетом, зробимо запис…

Його крижані пальці почали зігріватися в її руках.

Вона хотіла іще щось сказати, але цієї миті в кінці коридора загуркотіли кроки.

– Пані Іріс Май. Чи вірно, що, піддавшись шантажу, ви прийняли з рук якоїсь людини черепашку із записом з наказом підкинути її імператору?

– Так.

– Чи усвідомлюєте ви, що взяли участь у змові, спрямованій проти імператора, і в замаху на його життя?

Судова процедура проходила дивно – у порожній залі або скоріше кімнаті. Чоловік, якого Іріс бачила вперше, ставив їй запитання, лорд-регент стояв біля вікна, спиною до допитувача й до Іріс, але тут же, біля дальньої стіни, на високому стільці сидів імператор і, здається, зовсім не заглиблювався у те, що відбувається.

– Все не так, – сказала Іріс і змусила себе всміхнутися. – Так, мене намагалися втягнути у змову. Але я знайшла вихід, я обдурила шантажистів. Імператор… талановитий, він обов’язково навчиться грати на сопілці. Я б мріяла продовжувати уроки… якщо це можливо. Ференце, мені треба було все розповісти із самого початку, але я боялася за життя сестри та племінників. Я знайшла вихід! Я підмінила черепашку! Я приїду додому, побачу сестру живою та неушкодженою й тоді повернуся, ми знову почнемо займатися, попереду багато роботи…

– Імператор прийме рішення, – сказав допитувач. Лорд-регент дививсь у вікно і навіть не обернувся.

– Послухайте, – Іріс злякалася, що втратить голос і не встигне сказати головного. – У в’язниці сидить Ольвін, який не має до всього цього ніякого відношення. Він не винен! Ту черепашку мені передав зовсім інший чоловік! Ви мене чуєте чи ні?!

Хлопчик щось написав на аркуші паперу і віддав допитувачу. Той запитально подивився на лорда-регента: з таким же успіхом можна було питати поради у кам’яної статуї.

– Е, – допитувач підніс папірець до очей і тут же відсунув подалі. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.

Цієї миті лорд-регент нарешті обернувся, але на обличчі в нього була пов’язка, і прочитати його вираз було неможливо.

– Ольвіне?!

Камера навпроти була порожня.

– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!

Стражники пішли. Її голос лунав тюремним коридором, ніхто не відповідав. Іріс металася від стіни до стіни, силоміць змушуючи себе сподіватися: випустили. Випустили на свободу.

Потім надія померла, а Іріс вибилася з сил, опустилася на солом’яну підстилку і закрила обличчя руками.

У далекій темряві замерехтіли смолоскипи та застукали кроки. В Іріс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.