Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Іліяш змахнув крихти зі своєї безрукавки, на якій подекуди залишилися напівстерті цятки крові. Станко згадав, як болісно соромно було йому вчора, як він стояв, не наважуючись повернутися до корчми, де щойно розбив приятелю ніс… І тоді Віла…

– Вставай-но, – усміхнувся Іліяш, помітивши, як якась мрійливість заволокла до того похмуре обличчя Станка. – Сонечко високо, мила далеко, як у пісні співається… Чи ти передумав і не хочеш більше вбивати тата?

Станко зціпив зуби і встав.

Швидко і безтурботно вони йшли ще кілька годин, і сонце схилилося на захід, і Станко абсолютно впевнився, що Іліяш його обдурив. Стежка випірнула з одного гайка, щоб пірнути в інший; розділяв їх пишний, усіяний квітами луг – жодна сільська дівчина не втрималася б від спокуси негайно сплести віночок.

Ледве супутники ступили на цей луг, як Іліяш став наче вкопаний. Станко, звичайно ж, зробив два зайві кроки і мало не налетів на жорстку браконьєрську спину.

– Ромашко-ромашко, розкажи мені: мене люблять ачи ні… – почув Станко бурмотіння провідника.

І тоді, роздратований і злий, він відсторонив Іліяша з дороги і гордо рушив через луг, усім своїм виглядом показуючи, що вивів шахрая на чисту воду.

– Стій!!

Вигук пролунав різко, ніби батогом хльоснули. Станко, не встигнувши зміркувати ще, в чому річ, завмер із піднятою ногою.

Іліяш не сміявся. Блідий, він схопив Станка за барки:

– Куди?! До праотців захотів? Як домовлялися, шмаркачу: я попереду, ти за мною!

Станко розгубився і тому ні слова не сказав у відповідь.

Іліяш відпустив його, став, упершись своєю палицею в землю, і втупився у зелений луг, ніби побачивши на ньому зграю привидів.

Кілька хвилин обидва мовчали. Станко тупо дивився то на провідника, то на смарагдові хвилі, які безтурботно гуляли по верхівках трав.

Іліяш, нарешті, зробив крок уперед. Упевнено викинув уперед себе руку з палицею, і Станко подумав було, що той побачив змію, – але жодна змія не могла б видати той звук, що відразу після цього пролунав:

– Клац-зззз…

Іліяш насилу підняв палицю. На кінці її Станко побачив темне громіздке пристосування, залізну пащу з двома рядами зімкнутих блискучих зубів. За пащею потягнувся з трави брязкучий іржавий ланцюг.

– Пси, – сказав Іліяш крізь зуби. – Собаки і є… Подивися, хлопче…

Станко, долаючи раптову боязкість, схилився над залізним предметом. Це дійсно була паща – придивившись, Станко розгледів і морду – потворну, жаб’ячу, з напівзаплющеними олов’яними очима. Залізні зуби, зімкнувшись, залишили глибокі відмітини на палиці.

– Це… пастки? – поцікавився Станко, намагаючись говорити якомога байдужіше.

Іліяш пирхнув:

– Це капкани… Просто капкани на нашого брата. І що цікаво – спрацьовує така штука лише раз, і якщо пащу закриє – потім їй зуби не розімкнеш…

Станко не дуже-то повірив, але вирішив не уточнювати. Залізна морда з олов’яними очима справила на нього найнеприємніше враження.

– Слід у слід, – сказав Іліяш неголосно, прикидаючи відстань до гайка, що лежав попереду. – Куди я ступлю, туди і ти… Зрозумів?

– А в обхід… Ніяк не можна? – Станко дивився вбік з найнезалежнішим виглядом.

Іліяш пирхнув і з видимим зусиллям видер палицю з зубів залізного чудовиська. Глухо дзвякнувши, капкан відлетів у траву – Станкові привидівся злісний олов’яний погляд, який проводжав мандрівників із-за стебел.

Ішли повільно. Навколо хвилювалася трава; була вона соковитою, ситою, густою, і в гущі цій, здавалося, нічого не розгледіти – лише квіточки, та вузьке листя-стрілки, та бджоли…

– Клац-ззз!

Станко похолов. На палиці в Іліяша зімкнув щелепи ще один капкан; Станко придивився – цей був менший, легший, і замість зубів у нього в пащі були голки – товсті, ніби шевські, вістря вимазані темним…

– Ну до чого пси, – сказав Іліяш з огидою. – Цей із отрутою, бачиш? Але зате розімкнути можна…

Нахилившись, він двома руками взявся за залізні щелепи. Станко стояв, мордуючи і гризучи рукоятку абсолютно непотрібного тут меча.

Руки Іліяша напружились; отруєні голки неохоче відпустили палицю. Дивлячись на залишені ними глибокі дірки, Станко раптом уявив, як такий капкан замикається на нозі…

– Чоботи, – сказав він хрипко.

Іліяш обережно позбувся капкана:

– Що?

– Якщо в чоботях, як я… прокусить халяву?

– Прокусить! – повідомив Іліяш радісно. – Ці зубки залізо пробивають, їм чобіт прокусити – все одно, що кашу прожувати…