Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

П’яну компанію виставили з корчми. Стало тихо, тільки Віла дзвеніла посудом, розбираючи завали, залишені побоїщем.

– Він думав вийти сухим із води, – сказав Станко з недоброю посмішкою. – А от цього разу не вийде. Тому що я його обов’язково вб’ю, хай там що!

І він стиснув під столом руків’я свого меча.

Іліяш мовчки взяв зі столу свою склянку і величезними ковтками почав поглинати вино.

– Так… Сумна історія, – сказав він нарешті, злизавши останню краплю. – Нічого не скажеш… Та тільки знаєш, хлопче… Може, мати твоя просто згрішила в юності, а потім, аби гріх прикрити, цю історію приду…

Важкий пивний кухоль, спрямований молодою безжальною рукою, влучив Іліяшу прямо в ніс.

Бризнула кров. Ще не встигнувши оговтатись, Іліяш перехопив праву руку Станка і, ледве ухиляючись від безладних ударів лівої руки, закричав:

– Та пожартував я! Скажений, пожартував!

Кров заливала його шкіряну безрукавку. Станко, блідий, вискалений, відкинув кухоль і, вивільнивши праву руку, спробував схопити Іліяша за горлянку.

– Господарю! Бійка! – закричали відразу з декількох кутів.

Іліяш вислизнув зі сталевих обіймів свого супротивника і, відскочивши під захист широкого столу, виставив перед собою долоню:

– Станку, гаразд… Добре, вибач, я пожартував… Ну, хіба мало що буває, а твоя мати не така, зовсім ні… Тихо, хлопче, заспокойся, будь ласка!

До них уже бігли господар і два здоровенні наймити. Станко важко дихав, стискаючи кулаки.

– Усе гаразд! – Іліяш скинув руки назустріч тим, що підбігали. – Усе гаразд, це нічого, ми вже тихі… Не переймайтеся, панове, не переймайтеся… – і він променисто всміхнувся, і усмішка ця, облита кров’ю з розквашеного носа, була особливо чарівна.

Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, і вся зграя неохоче відступила.

– Сядь, – втомлено сказав Іліяш.

У Станка підкосилися ноги, він важко опустився на стілець.

– Витримки в тобі, як меду в мусі… Перед таким походом у корчмі шуміти… Уся затія на волосині висіла, ти хоч розумієш?

Станко мовчав, ледь переводячи подих. Іліяш дістав звідкись хусточку і заходився відтирати обличчя, і руки, і безрукавку.

– Крові скільки… Знайшов кому кров пускати, вояка…

Станко похмуро дивився в стіл. Іліяш позітхав і витягнув зі свого мішка пузату баклажку. Потряс із жалем, простягнув Станку:

– На, хлисни…

І Станко хлиснув.

Прояснилась обважніла від пива голова. Хитнулася закурена стеля, і Станко привиділися в глибині її білі зірки.

– Я… Вийду… – пробурмотів він неслухняним язиком і, щасливо всміхаючись, пішов із потреби.

Іліяш озирнувся – Віла стояла осторонь і проводжала Станка довгим уважним поглядом.

За Станком зачинилися важкі двері, він вийшов на середину двору і довго стояв у темряві, повернувшись обличчям до княжих земель… І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню… Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись – але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам…

Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.

Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.

…Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.

Сіно, і сіно, і знову сіно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову і сів.

Сонце пронизувало сарай наскрізь, і зовсім близько була дощана стеля, і дуже далеко внизу – дверцята, низькі, як у курнику… Станко отетеріло озирнувся – поруч на прим’ятому сіні лежала червона розбійницька косинка, і теж прим’ята.

Похитуючись, як п’яний, він вибрався назовні.

Пирхали коні, вантажилися вози; снували наймити і постояльці. Станко все ще не розумів, де він. Притримуючись рукою то за стіну, то за стіс дров, то за паркан, рушив у обхід широкого двору. Куточок червоної косинки жалібно звисав із судорожно стиснутого кулака.

За рогом сараю виявився Іліяш.

Як нічого й не сталося, браконьєр сидів верхи на товстій обструганій колоді. Поруч, прихилившись один до одного, ніби шукаючи один в одного захисту і заступництва, тулились їхні заплічні мішки.

– Ось, нарешті, і ти! – оголосив Іліяш радісно.

Станко мовчав, стискаючи косинку.

– Шкода, що нічка коротка? – поцікавився Іліяш співчутливо.