Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Станко крутив у пальцях монетку; думки його відразу опинилися далеко-далеко, і тому відлучка Іліяша не викликала в нього ні подиву, ні занепокоєння. Хіба мало чого захочеться людині після такої звістки!

Але минали хвилини, а Іліяша не було; Станко засовався, закрутився, вдивляючись у темряву. Десь далеко закричав нічний птах, і Станко, здригнувшись, схопився за меч: а що, коли Іліяш пішов за вартою?!

Але в цю саму мить браконьєр повернувся, притискаючи до грудей оберемок сухих гілок. Кинув їх усі на тліючі жарини – але ж раніше не дозволяв розводити великий вогонь!

Під купою гілок затріщало, двома стрічками виповз дим, і незабаром у нерівному світлі багаття, що розгорялося, Станко побачив обличчя Іліяша.

Браконьєр був зосереджений, навіть задумливий. Поворушив губами, дивлячись у вогонь, і сказав нарешті:

– Ну, якщо так… Якщо правда – син… Навіщо ж тата вбивати, га?

Станко ощирився. Іліяш зиркнув на нього з побоюванням:

– Гаразд – твоя справа…

І додав благально:

– Покажи монетку, га?

Станко завагався, потім простягнув над багаттям руку – для цього довелося підвестись – і дав Іліяшу можливість узяти з долоні свій дивний талісман.

Браконьєр роздивлявся довго – погляд на монету, зосереджені роздуми, погляд на Станка…

– Т-так, – сказав він нарешті, – а до князя ж іще добратися треба… Син – добре, меч – добре… Тільки пасткам усе одно, хто ти такий і з чим завітав.

– Я доберуся, – сказав Станко недбало.

Іліяш підкинув монетку на долоні. Зітхнув і почав розважливо:

– Про дорогу я тобі розповідав – там варта. Можна йти в обхід, дай-но подумати… На околицях – патрулі, капкани, але це нічого… «Чого» починається глибше, ближче до замку, в цих самих беззаконних землях. Цим пасткам років по триста, і маги їх ставили, маги, розумієш? «Жовтомари», «зажери», «ті, що в смолі», «ті, що в болоті»…

– Хто – в смолі? – не витримав Станко. – Хто – в болоті?

Браконьєр знизав плечима:

– Якби ж знаття…

Знову стало тихо, тільки вогонь тріщав, пожираючи тонкі гілки. Іліяш знову встав і знову приніс із темряви оберемок хмизу.

– Спочатку – ліс, – вів далі він, простягаючи над вогнем руки, – потім камені… Навколо замку – озеро, і теж про нього недобра слава…

Темна підозра ворухнулася в душі Станка.

– Ти що, під самим замком промишляв? Звідки ти все знаєш, га?

Браконьєр скривився, як від болю. Потираючи скроні, сів на своє місце – навпроти співрозмовника.

– Правильно питаєш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як із цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумієш? Вислужився, нашивку заробив… – Іліяш смачно плюнув у багаття, у вогні зашипіло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тільки кепсько там, друже. Браконьєрів вішай та капітану підметки лижи… А капітан попався – ну така с-сволота… – Іліяш відвернувся.

Станко мовчав, неприємно вражений. Іліяш відчув деяку його гидливість, пробурмотів засмучено:

– Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобі? Зараз уже не служу…

– Звільнився? – глухо запитав Станко.

Іліяш пирхнув:

– Звільнився… Звідти на той світ звільняють… Утік, звичайно!

Він раптом усміхнувся і змовницьки підморгнув:

– Мапу прихопив у капітана… Хороша мапа, Станку, років триста їй… Тепер займаюсь у князя під носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знає? Хто пастку за версту обійде? Хто в затишній нірці від патрулів сховається? Іліяш!

І браконьєр задоволено засміявся.

Станко дивився, як він сміється, і якась думка, що давно вже бродила краєм його свідомості, позначалася все ясніше і чіткіше.

– Іліяшу, – сказав він нарешті.

Той припинив сміятися:

– Що?

Станко зібрався з духом:

– Хочеш заробити, Іліяшу?

Браконьєр насупився:

– Що?

У вогнищі тріснула товста гілка, в небо купою посипались іскри.

– Проведи мене до замку, – Станко перевів подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провіднику.

Іліяш розреготався. На великих і білих зубах його грали відблиски від багаття.

– Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмішив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усі пастки до замку тягнувся?!

Він сміявся і сміявся, поки Станко не процідив крізь зціплені зуби:

– Двадцять золотих.

Сміх обірвався. Іліяш завмер, затискаючи рот долонею. Потім прошепотів із побожним жахом:

– Скільки?

– Двадцять, – сказав Станко твердо.

Іліяш відсунувся. Брови його зійшлись, а рот неприємно скривився: