Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

– О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-иті! – заспівав тут же Іліяш і вів далі без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свині в зуби… Або кабану під хвіст, кому як більше подобається… А чому, спитаю я тебе, справжні чоловіки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжні чоловіки, тобі скільки років, до речі?

– Шістнадцять, – відповів Станко, який від несподіванки не здогадався додати собі рік або два.

Іліяш здивувався:

– Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?

Станко насупився. Іліяш, звичайно, базіка і пустодзвін, але і в жартах слід знати міру…

Намагаючись триматися подалі від Іліяша, до столу бочком наблизилася Віла. Глечик вина і величезний кухоль пива перекочували з її таці на обстругану стільницю. Станко знову зловив на собі погляд – і відвернувся.

– Вип’ємо, – Іліяш хлюпнув вина у свою склянку, так що навколо на столі відразу утворилася червона калюжа, – вип’ємо на доріжку… Нехай добрі духи, як то кажуть, «оксамитом – стежку нашу, а ворогам – по п’явці в кашу»… П’явку їм у зуби, цим собакам-дозорникам! – Іліяш притишив голос і озирнувся.

– Вип’ємо, – сказав і без того захмелілий Станко. – Вип’ємо за князя… Побажаємо йому легкої смерті! – він розреготався, задоволений своїм жартом, а Іліяш тим часом закрутив головою з подвоєним старанням – чи не чув хто?!

– Ти… тихіше поки що, – браконьєр перехилився через стіл. – Язиком плескати – це будь ласка, а на ділі хто чого вартий – скоро побачимо…

Станко повільно поставив спорожнілий кухоль на стіл. Схилив голову молодий бичок, та й годі.

– Уб’ю, – сказав він тихо і глухо. – Заприсягся – і вб’ю.

І такою ненавистю сповнені були ці слова, що Іліяш відсахнувся:

– Слухай… Не моє діло, звичайно… Але він тобі тато, татусь, що ж ти сичиш, як змія… Та за що ти його… не злюбив, га?

Станко тупо втупився в червону калюжу на столі. Мовив нарешті:

– Гаразд, я тобі розповім, щоб зуби поберіг, даремно не шкірив…

Він відкинувся на спинку стільця і переривчасто зітхнув, збираючись із думками. Історія, яку він мав намір розповісти, була священна – згадуючи її напередодні походу, він ніби піддавав себе очисному ритуалу. А Іліяш – добре вже, якщо хоче, нехай послухає…

– Мати моя, – почав він повільно, – мати моя жила в одному селищі, далеко звідси… Вона була єдина дочка в шанованій родині, й у неї був наречений, готували весілля. Вона була… Непорочна дівчина… І напередодні весілля через селище проїжджав князь Ліго зі стражниками.

Іліяш слухав, подавшись уперед, облишивши жарти, щільно зсунувши брови.

– Напередодні весілля… – вів далі Станко. – Мати стояла біля воріт рідної домівки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!

Він гримнув об стіл порожнім кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заіржала п’яна компанія. Пальці Станка, що стискали дерев’яну ручку, побіліли.

– Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І він… він… Він схопив її, не сходячи з сідла! Він вирвав її з рук батька, який спробував заступитися… Він розсік обличчя її нареченому, який кинувся під копита коня… І він відвіз її, відвіз, і лакеї його рвали животи від сміху, розумієш?! Відвіз у поле… І там… просто в полі… Так брудно, жорстоко… поглумився і кинув. У полі… І не було кому її захистити!

Іліяш здригнувся і підвів голову. В очах у Станка стояли сльози.

У дальньому кутку корчми перекинули стіл і побилися. Раз у раз грюкали двері; повз, здивовано глянувши, ковзнула Віла – розбійницьку червону косинку її було тепер прикрашено самотньою трояндою.

Станко мовчав довго. Мовчав і Іліяш.

– Відтоді, – нарешті видушив Станко, – відтоді її життя змінилося, зовсім змінилося… Накласти на себе руки їй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаєш, у селі дуже суворо, якщо дівчина… ну, ти розумієш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Її на ланцюг посадили біля колодязя, є такий звичай, якщо дівчина народить… Усі мали плювати їй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобі розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…

Голос Станка затремтів від ненависті. Іліяш дивився, як звужуються в щілинку, сіпаються пеленою його зазвичай ясні очі.

– КНЯЗЬ… Князь Ліго… Він і забув про неї, звичайно. Він пив-їв, спав-гуляв, лапав дівок… А мама померла півроку тому. І як настав час смерті, покликала мене і… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площі, нехай не в петлі… Помстися… – він схлипнув. – З тим і відійшла.