Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

Не кажучи ні слова, Станко закинув свій мішок за спину.

Через кілька годин вони йшли ледь помітною лісовою стежкою – попереду Іліяш, озброєний важкою палицею, Станко – трохи відстаючи.

Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленої суми, перекочувала до провідника. Другу половину Іліяш мав отримати в кінці шляху – біля підніжжя замку.

– Біля підніжжя! – твердив Іліяш, перераховуючи монети. – А в замок я не піду, хоч ти мені золоту гору вивали і зверху пряник поклади, в замок я ні ногою, ти це запам’ятай!

Він довго розглядав монети, пробував на зуб, навіть нюхав; Станко, пам’ятається, подумав тоді, що Іліяш у житті не бачив стільки золота відразу.

Тепер Станко тягнувся слідом за провідником, не відриваючи погляду від його високих, мокрих від роси черевиків.

Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Ліго з мечем на боці й жадобою помсти в душі. Тим прикріше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якісь дивні речі.

Учорашній вечір згадувався ніби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не має назви, сумбурне і солодке вгніздилось у нього всередині й не бажало виходити.

Учора він уперше торкнувся жіночих грудей. Хай пробудуть із нами добрі духи! Навіть зараз, згадуючи про це, він укривався потом, і добре, що Іліяш іде попереду і не бачить його палаючих щік…

Він натрапив на Вілу посеред двору, в темряві, і відразу чомусь упізнав, хоча ніч стояла – хоч в око стрель. Вона не відсторонилася, не втекла; біля його щоки якось раптом виникла тепла долонька, потім губ його торкнулися… Добрі духи! Торкнулися оксамитові вологі губи, і у відповідь їм із самого нутра Станка піднялося болісно-солодке відчуття, пам’ятне з напівдитячих неспокійних снів, але вже куди тим снам було до цієї нестерпно гарячої хвилі! Потім його кудись вели, і він спотикався в темряві, тому що ноги зробилися чужими і все навколо крутилося, вертілося, пронизане короткими спалахами… Потім…

Станко спіткнувся об корінь, який виступав із землі, і перевів подих. Спина Іліяша, як і раніше, розмірено погойдувалася попереду, і світило сонце, і пояс приємно відтягував тягар меча, але серце ганебно калатало і не бажало заспокоюватися.

…Потім був запах сіна, і її руки виявилися сміливими до безсоромності. Він спочатку заціпенів, а потім розслабився, піддався, розчинивсь у гарячому, пульсуючому… Його долоні вперше в житті торкнулися оголеного жіночого тіла, пальці блукали по невідомих рівнинах і теплих круглих пагорбах, потім забрели казна-куди…

Довга гілка, що перегороджувала дорогу невисоко над землею, вдарила Станка під коліна. Він утратив рівновагу і впав, простягнувся, і заплічний мішок, підскочивши, стукнув його по шиї, а меч – по нозі.

Іліяш оглянувся миттєво – як дикий звір, у будь-яку секунду готовий до поєдинку. В руці його зблиснув кинджал; та коли подивився на лежачого уздовж стежки Станка, хижа готовність на його обличчі змінилася трохи перебільшеною скорботою:

– Далеко підемо, хлопче… І оселедцю не добігти, і тарганові не доплисти, так далеко ми з тобою підемо… Таким собі манером…

В очах його Станкові привиділася надто вже тямуща насмішка. Він підвівся, червоний, як розбійницька косинка Віли.

Рушили далі. Станко хмурився і дивився під ноги, а перед очима у нього було сіно, сіно, чорні купи сіна, смужка неба з зірками, запашне волосся на обличчі… От тільки чи вдалось їм домовитися про весілля? Адже весілля тепер не минути, Віла любить його, і він, звичайно, теж…

Пообідали на узліссі молодого ліска. Це було надзвичайно красиве місце – щось подібне до цього Станко бачив у дитинстві на картині одного бродячого торговця. Пишні крони, мереживна тінь на високій траві, далекі пагорби, заплямовані зеленню кущів… Іліяш наминав за обидві щоки хліб із сиром і голосно міркував, що непогано б завтра зловити в сильце перепілочку.

Станко поглядав на нього з осудом. Небезпечний похід дивним чином нагадував розважальну прогулянку з пікніком; дорога лежала, як у приказці мовиться, «оксамитом», і ні труднощів, ні, тим більше, небезпек не було і сліду.

Іліяш базікав, а Станко згадував, як натхненно той розписував злигодні майбутнього шляху. На двадцять золотих можна ціле господарство купити… Ціле господарство! Спритно браконьєр собі ціну набив… Завтра перепілочку зловимо, післязавтра – куріпочку, потім зайчика чи ще кого… А там і замок – усі ці перекази щодо пасток можуть виявитися балаканиною, а ти, Станку, викладай гроші на бочку!