Марина та Сергій Дяченко - Вовча сить

– Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великій дорозі? Убив, мабуть? – він схопився, готовий бігти геть. – Ти ось що… У мене нічого немає, ясно? Я чесний мисливець, а не вбивця!

На Станка хвилею накотилася втома. Напевно, дія чудового напою, на жаль, закінчилася.

– Я не вбивав, – сказав він у вогонь, – і не грабував. Я будинок продав, корову, свиню, господарство… Все продав… А ти трясешся чогось і нісенітницю верзеш…

Іліяш зачекав, ніби прикидаючи, можна вірити Станкові чи ні. Бочком, бочком наблизився:

– Покажи.

– Що?

– Монети покажи. Думаю, чи не брешеш?

Станко, зітхнувши, зняв із пояса гаманець і витягнув важку брязкучу жменю золота.

Іліяш обімлів – укотре за короткий час їх дивного знайомства.

Коли вкладалися спати, браконьєр запитав ні з того ні з сього:

– Ну, тато твій, значить, князь Ліго… А мама хто?

Невідомо, чи чув Станко його запитання. Він згорнувся калачиком, натягнувши куртку на голову, і відразу ж заснув.

Іліяш пом’явся, постояв над ним, перепитав пошепки:

– Так хто ж мама твоя, га, хлопче? Яка принцеса?

Станко буркнув щось – очевидно, уві сні. Іліяш знизав плечима і сів біля багаття, що догоряло.

Зійшов місяць; згорнувшись, спав Станко, і навіть уві сні руки його стискали піхви меча. Навпроти сидів зарослий густою щетиною браконьєр і розглядав стерту срібну монетку – роздумував, потирав лоб, чогось дивно посміхався. У місячному світлі безбородий профіль князя Ліго на монеті здавався особливо вольовим і особливо гордовитим.

Корчма вмостилася на перехресті, біля самого кордону княжих земель, як миша під боком у дракона. За невелику плату господар водив цікавих на плоский дах і показував зверху межу. Неглибока ця канава ділила світ навпіл – з одного боку лежала знайома, безпечна земля, на якій можна виростити тютюн або викопати колодязь; з іншого боку підступали землі князя Ліго, «на які хто ступить – ноги відрубують».

Корчма процвітала – заходили сюди браконьєри, заглядали і стражники. Чимало було цікавих, що з’явилися подивитися на перших і других та побачити з даху страшну межу.

Іліяш прискіпливо оглянув поклажу і спорядження Станка і тепер робив покупки. У маленькій корчемній крамничці знайшлася пара добротних чобіт (старі черевики Станка Іліяш висміяв, як непридатні для подорожі). Прожиток під час походу належало добувати полюванням, і Іліяш закупив цілий мішок солі – їсти несолону дичину він, виявляється, не бажав.

Наповнивши заплічні мішки всякими необхідними припасами, компаньйони сіли за обструганий стіл у кутку, щоб випити на доріжку. Іліяш змовницьки насунув капелюх на самий лоб, а Станкові велів сісти обличчям до дверей і відразу ж дати знати, якщо до корчми заваляться «ці погані пси».

Станко почувався вкрай незатишно – принаймні поки не осушив три кухлі пива. Одразу ж після цього його настрій значно поліпшився, він розправив плечі та роздивився навколо.

Корчму було складено з цілісних колод; стеля задимилася так, що запросто зійшла б за нічне небо, надумай господар приліпити на неї кілька мідних зірочок. На стінах де-не-де висіла старовинна зброя, а на каміні роздувала капюшон дохла кобра. Станко був уражений – як вони зуміли зробити таке майстерне чучело?

– Вина! – крикнув Іліяш.

Із глибини зали до них заспішила дівчина-служниця. Волосся її по-розбійницьки було зав’язане червоною косинкою, але нічого войовничого не було ні в тонкому миловидному обличчі, ні в спокійних темних очах, ні тим більше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите ім’я: Віла.

Дівчина прислуговувала їм із початку вечора; Станко раз у раз ловив на собі уважний погляд, але зовсім інші турботи тут же витісняли Вілу з його думок. Тепер він наважився поглянути їй просто у вічі – і з задоволенням побачив, як білі її щоки темніють від припливу крові.

– Мені – ще вина, – заявив Іліяш і раптом проспівав хрипким тенором:

Із-за сусіднього столу на них скоса глянули, а бідолашна Віла вкрай зніяковіла.

– …А юнакові – ще пива, еге ж, Станку?

І, не чекаючи підтвердження, Іліяш відправив служницю рухом руки.

Станко крадькома повернувся – поруч на стіні був прибитий гладенький щит. У курній і подекуди вкритій вм’ятинами поверхні щита відбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, із недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зі сталевим блиском у примружених очах і родимкою на правій щоці… Він згадав, як почервоніла Віла, і чомусь почервонів теж.